РОЗДІЛ 2. АРТЕМ/ВІВ'ЄН

АРТЕМ

Я знав про неї все. Зріст. Вагу. Колір очей. Навіть те, як вона посміхається на фото, коли думає, що її ніхто не бачить. Хтось вважав би мене божевільним, якщо б дізнався про це.

Вівʼєн Романюк. Зведена сестра Еріка Романо. Навіть прізвища їх були схожими. 

Коли я зламав його ноутбук і телефон, екран буквально кричав її ім’ям - десятки фото, збережені відео, скріншоти. Він був не просто захоплений. Він був хворобливо одержимий. Питання лише в тому - чи здогадувалася про це сама Вівʼєн? І чи проста ця захопленість. У мене були підозри щодо цього та мені потрібно трохи часу аби довести свою теорію. 

Вона була вражаюче красивою. І, як на зло, ще й блискучим психіатром. Пацієнти її обожнювали. Колеги поважали. Ідеальна картинка, яку дівчина створювала роками та не для мене. 

Спочатку я планував використати її. Холодно. Розраховано. Як інструмент помсти Еріку та його батькові, які звикли виходити сухими з води. 

Але все пішло шкереберть у ту мить, коли я побачив її на підлозі у вітальні. Чи можливо задовго до цього? 

Він її побив. І це було не вперше. Я бачив це в її очах - не страх, не сльози… порожнечу. Звичку. Вона навіть не здригнулася.Тоді я вперше подумав: вона жертва така як і всі дівчата, які зустрічалися на шляху тим покидькам. 

Її ненависть була майже відчутною в повітрі. 

Плач із сусідньої кімнати вирвав мене з думок. Лео прокинувся. Я підхопив його на руки, притиснув до грудей. Маленький, теплий, довірливий. Мій син. Недавно йому виповнилося рік і п’ять місяців.

Інна - його мати та моя дружина … зрадила мене з Еріком. А потім зробила ще гірше - забрала Лео і віддала в будинок малюка, аби я не мав шансів бути поруч. Та вона досі з тим покидьком. Знаєте як кажуть: “Два чоботи пара”. Це власне про них. 

І це далеко не все, що він у мене забрав.

-Тсс… тихо, малюче, - прошепотів, гойдаючи його. - Все добре. Я тут.

Він схлипнув і вчепився в мою футболку.

-Йдемо їсти, ти точно голодний, - усміхнувся я, цілуючи його в маківку.

За годину приїде мама - побуде з онуком. А я поїду до Вівʼєн. Нам є про що поговорити.

ВІВ'ЄН

Я втуплено дивилася в карту пацієнтки, але не бачила літер. Я працювала з нею останні два тижні. Рідна сестра підсипала психотропні препарати в їжу. Навіщо? Бо хотіла її чоловіка.

Іронія в тому, що не так боляче отримати ножа в спину, як повернутися і побачити, що це зробив хтось знайомий. Ми довіряємо близьким таємниці та всі слабкі місця, тим самим даючи їм в руки зброю. Двічі болючіше усвідомлювати, що вони скористаються нею, свідомо чи ні. Та завдадуть болю у найвразливіше місце і це буде смертельний удар. 

У двері постукали, а почувши дозвіл увійшли. Підвівши погляд, побачила перед собою того самого чоловіка, що вчора був у вітчима. Він був одягнений у сині штани та блакитну сорочку. Його волосся було розтріпаним від вітру чи то від рук. 

-Вітаю, Вівʼєн Вадимівно! - сказав він, сідаючи в крісло.

-Добрий день! Чим можу допомогти? - схоже ми помінялися з ним ролями.

Його очі пильно розглядали мене. Вперше за довгий час захотілося знітитися під ними. Він деякий час подумав перед тим як відповісти, ретельно підбираючи слова.

-Я прийшов з пропозицією. Думаю вона вам сподобається. - серйозно сказав він.

-Що ж слухаю. - відклавши карту, перевела на нього всю свою увагу. 

-Давайте одружимось. 

-Що? Я напевно не так зрозуміла вас.- спантеличено перепитала.

-Ні, все правильно. Я гарантую вам безпеку, безтурботне життя. 

-А я вам? 

-Допомогу в помсті вашому вітчиму та зведеному брату.

-А також? - я бачила що він не договорював.

-У мене є син і йому потрібна мати.

-Звідки така впевненість, що я стану допомагати?

 -Ооо, невже це так не очевидно? Ви  ненавидите їх. - усміхнувся він.

-А стосовно сина? Можливо я така ж як вони? 

-Ви хороша людина, я впевнений в цьому. 

Я важко зітхнула й підняла погляд. Наші очі зчепилися, мов у поєдинку. Мовчання затягнулося. Деякий час ми грали у дивоглядки, хто довше протримається.

-Ви так і не представилися, - першою порушила тишу.

-Артем Савчук.

Я ледь помітно всміхнулася.

-О… То це Ерік звабив вашу дружину, -  кинула майже байдуже. - Тепер ваші мотиви стають зрозумілими.

Його погляд не здригнувся та посмішка зникла з обличчя.

-Мені байдуже до колишньої, - відрізав. - Є причина значно серйозніша.

Він дивився на мене надто уважно. Повільно. Його очі ковзали по обличчю, затримувалися на губах, скулах… Я мимоволі напружилась, згадавши про замаскований синець. Чи помітив? Чорт забирай, здається, так, але його погляд зупинився саме в тому місці, де він був.