Глава 5

Несподівано чоловік затремтів, а на його обличчі зобразилася гримаса болю. Сопілка, так само як і мотузка, випала з рук. Мисливець з гуркотом впав на підлогу. За ним стояв усміхнений Денис з електрошокером в руках:

– Мабуть, він не знав, що на мене сопілка не діє. Я ж не повітруля і навіть без крил.

Повітруля знову могла рухатися й схопила ненависну сопілку. Її хотілося поламати, спалити, знищити, але замість цього, вона поклала інструмент до кишені, та прикрила частину, яка не помістилася, кофтою. Безжально спостерігала, як чоловік лежав на підлозі. Підійшла до нього та доторкнулася до крил. Вони, наче впізнали її, беззвучно відгукнулися, розправилася та потягнулися до неї. Дівчина легенько провела долонею вниз та висмикнула пір’їну. Не вагаючись, переломила її  на дві частини. Крила відірвалися від спини мисливця, наче радіючи зустрічі, облетіли повітрулю та вчепилися  у її плечі. Нарешті дівчина почувалася цілою та сильною. Здійнялася у повітря та підлетіла до клітки. Змахнула рукою й зламала колітку. Двері клітки відчинилися, випускаючи крила на свободу. Радісно тріпочучи, вони полетіли до вікна та вирвалися назовні. Повітруля, проводжаючи їх поглядом, злегка всміхнулася:

– Нарешті вони повернуться до сестер. 

Дівчина відчинила решту кліток та звільнила крила. Вона підійшла до останніх, тих, що були прикуті ланцюгами до стіни. Підняла руку і застигла нерухомо, почувши знайомий голос мисливця:

– Не треба! Прошу, залиш мені їх.

– Вони не твої. Ти вкрав їх, не пошкодував повітрулю, яку позбавляв крил, то чого ж я маю жаліти тебе?

Чоловік підтягнувся на ліктях та сів на підлогу:

– Без них я не можу пересуватися, – повітруля насупила брови та не розуміла, про що говорить чоловік. Позаду нього, її погляд зачепився за інвалідний візок, що припав пилом. Чоловік криво всміхнувся, – мої ноги, вони не ходять і вже давно. Я знайшов цю сопілку, коли розбирав речі батька після його смерті. Підніс до вуст і почав грати. Саме тоді відбулося моє перше знайомство з повітрулею. Мені сподобалися її крила. Я мріяв про них, вони заволоділи моїми мріями й бажання отримати крила стало нав’язливим. Почав збирати усю інформацію про повітруль, яку тільки зміг знайти. Траплялися згадки, що якось вівчарі забирали крила у повітруль. Після кількох тижнів, я нарешті зрозумів, як це робиться. Знову викликликав повітрулю та висмикнув пір’їнку. Зламав її й нарешті крила стали моїми. Спершу, я не міг контролювати політ, а повітруля бажала отримати крила назад. Між нами зав’язалася сутичка, в результаті якої  повітруля впала зі скали та загинула. 

Дівчина не витримала та зойкнула. Її серце боляче стиснулося. Чоловік наче не помітив цього, продовжував розповідь:

– Я радів новим крилам. Літав між деревами та вчився управляти ними. Не впорався, вдарився об смереку і впав на землю. Крила зламалися. Вони більше не здіймалися у повітря, я втратив їх.  Пів дня пролежав у лісі, поки мене не знайшли місцеві мешканці. Вони доставили мене до міста. Вночі того ж дня, я знову грав на сопілці й з’явилася інша повітруля. Цього разу я був готовий, знав, що вона чинитиме опір. Вкрав її крила та повернувся додому. Щоб ніхто мене не побачив, я літав тільки вночі. Боявся втратити крила і викликав нових повітруль. Згодом у мене з’явилася власна колекція, яка зникла через тебе, – чоловік злегка прикрикнув, виказуючи свою злість. Наче згадав про щось, зробив жалісливе обличчя, – прошу, не забирай останню радість у житті.

Повітруля похитала головою. Згадуючи своїх сестер, які позбулися крил, їй не було шкода чоловіка. Вона дивилася на нього зверхньо, з презирством та осудом.

– Вони тобі не належать. Ти мав одні крила, але жадоба засліпила тебе. Хотів отримати всі крила? А про повітруль ти подумав? Ми не можемо без крил, втративши їх, ми втрачаємо частинку себе.

Дівчина змахнула рукою та розірвала ланцюги, що сковували коричневі крила. Вони, наче прокинувшись зі сну, розправили пір’я, злетіли в повітря та зникли за вікном. Мисливець потягнувся за ними рукою і закричав:

– Ні! 

– Ці крила ніколи не були твоїми. Нарешті вони повернуться до справжніх господарок. Сподіваюся ти усвідомиш свою провину.

Величною ходою повітруля направилася до вікна. Її кроки випромінювали могутність, перемогу та впевненість. Голос Дениса змусив дівчину зупинитися:

– Ти пробачила йому?

– Йому не потрібне моє прощення, – вона змахнула крилами та вилетіла у вікно.

У кімнаті запанувала тиша. Денис дивився на вбитого горем мисливця: 

– Знаєш, в одному повітруля не помилилася. Тебе погубила власна жадоба.

Чоловік розвернувся та вийшов з квартири. Мисливець залишився один. Відчував порожнечу у серці. В одну мить, зникло все, чим він так дорожив. Підповз до шафи й відчинив її. Поглянув на єдині крила, що у нього залишилися. Перші, ті самі, що зламалися. Вони лежали зв'язані й не рухалися. Здавалося, уже нічого не зможе повернути їх до життя. Чоловік розв’язав мотузку, що місяцями знерухомлювала їх. Розправив крила на підлозі й з трепетом провів до м'якому сірому пір’ю зі срібним переливом.

– Ну ж бо, ворухніться, – вони наче не почули його. Продовжували лежати нерухомо, – ви потрібні мені. Благаю.

Чоловік опустив голову й стиснув губи. Його і справді погубила жадоба. Відбираючи крила, він не думав про повітруль, дбав лише про себе. Змінював їх, як одяг, захопився колекціонуванням і забув про головне – навіщо йому крила. Тепер, йому потрібні крила, як повітря. Він звик до них, нарешті зрозумів про що говорила повітруля. Несправедливо було відбирати їх.