Глава 4

Повітруля кивнула й автомобіль вирушив вперед. Вони петляли гірськими дорогами й зрештою спустилися до невеличкого провінційного містечка серед гір. Пір’їна билася об скло сильніше, що свідчило – мисливець десь поруч. Проїжджаючи повз п’ятиповерхівку, кінчик пір’їни різко змінив напрямок. Денис звернув у двір та зупинив авто під розлогою липою. Вони вийшли на вулицю й пір’їна впевнено показувала на будинок. Холодний під’їзд зовсім не здавався привітним. Повітруля швидко долала сходинки, переступала через одну й цим виказувала свою нетерплячість. На третьому поверсі, пір’їна вказала на старі дерев’яні двері оббиті чорним дермантином. Денис зупинився та задумано почухав потилицю:

– Постукаєш?

– Тут дзвоник є. Стань так, щоб тебе не було видно у вічку.

Повітруля натиснула на дверний дзвінок і почулася весела мелодія. Дівчина напружено чекала й прислухалася до кожного звуку. Тиша. Ідеальна тиша насторожувала та породжувала в уяві найгірші припущення. Вона простягнула банку чоловіку. Він взяв її до рук:

– Може нікого не має дома? Мисливець залишив крила і пішов, наприклад в… – задумавшись, Денис зробив невелику паузу, – у бібліотеку.

Дівчина ніяк не прокоментувала сумнівне припущення. Вона насупила брови та змахнула рукою. Двері вилетіли у квартиру. Наче невидима сила вирвала їх із завісів та жбурнула на підлогу. Від несподіванки, Денис випустив банку з рук і вона розбилася об холодний бетон. Пір’їна здійнялася в повітря й впевнено залетіла до квартири. Чоловік, запинаючись, вказав рукою на двері:

– Але як? 

– Я умію управляти повітрям. Вважай, що це вітер вибив двері.

З войовничим виразом обличчя, повітруля зайшла до квартири. Впевнено стала на двері й, зробивши кілька дрібних кроків, опинилася на підлозі. Пір’їна поривалася до зачиненої кімнати. Дівчина відчинила міжкімнатні двері й застигла на порозі. Ахнула та заховала обличчя долонями.

Денне світло ледь прокралося з-за масивних штор і злегла освітлювало приміщення. Крила. Вони були всюди. Заковані в ланцюги, поневолені в клітки та зв’язані мотузкою. Чорні, коричневі, сірі – вони тріпотіли у повітрі та намагалися вирватися на волю. Повітруля ніде не бачила своїх крил. Білі, наче хмаринки, вони одразу привернули б увагу. Підбігши до вікна, дівчина відсунула пилючну штору. Відчинила його і запустила у кімнату свіже повітря. 

Раптом, почула знайому мелодію та застигла на місці. Звук сопілки сковував тіло, не дозволяв поворухнутися. На своїй спині повітруля відчувала важкий погляд і знала, кому він належить. Вона спіймалася. Вдруге потрапила до лап мисливця та боялася, що цього разу не вийде залишитися живою. Музика стихла і повітруля змогла поворухнутися. Вона розвернулася й одразу побачила свої крила. Вони прилаштувалися за спиною мисливця та тріпотіли у повітрі. Утримували чоловіка над підлогою, який хижо зіщулився:

– Не чекав, що ти повернешся. І, як бачу, не сама, – кинув короткий погляд на Дениса, та схопив мотузку, що валялася на клітці, – даремно ти прийшла.

– Віддай мої крила.

Повітруля міцно стиснула губи та розправила пальці. Готувалася притиснути чоловіка до стіни та знерухомити, проте він, наче здогадавшись про такі наміри, випередив її. Підніс сопілку до вуст і почав грати. Дівчина не могла чинити опору. Безпорадно спостерігала, як мисливець, в одній руці тримаючи мотузку, підлетів до неї. Їй не вірилося, що це кінець і вона втратила не  тільки крила, але і власну свободу.