6

  Під водою тріск звучить інакше, але це був саме тріск. Велетенська сокира на шаленій швидкості встромилась у дно пароплава. Я відігнав човен назад, Розгін – і знову тріск. 

  Ми таранили пароплав. За моїми розрахунками, він легко допливе до порту, тож жертв вдасться уникнути. Принаймні, ми на це сподівалися. Ні я, ні Сокира не бажали ставати вбивцями. 

  Знову розгін і тріск. Вода полилася крізь отвір. Ще кілька поштовхів – і наш човен заплив досередини. Тепер усе залежить від удачі. Якщо пощастить, склад нескінченного вугілля знайдемо одразу. Якщо ні, зустрінемо охоронців.

  Про всяк випадок відкрутив сокиру: знадобиться на випадок бійки. Натягнув капюшон плаща і підняв комір так, що залишилися тільки очі. Ніхто не подумає на механіка-невдаху Марка. Якщо звідси виберусь, звісно.

 – Розходимося? – подав голос Сокира. – Щоб швидше шукати.

 – Хочеш мене лишити наодинці з охороною? – прошипів я. – Я механік, а не воїн.

  Нагорі забігали. Спустяться, щоб перевірити, побачать човен і зрозуміють, що сталося. Часу замало.

  Купа дверей, і за кожними може бути вугілля. Перші – нічого, другі – нічого, треті…

 – Хоча б знаєш, що шукаємо? Може, ми вже пропустили?

 – Склад вугілля? Точно ні.

  Хоча насправді я мав сумнів. Може, це не склад, а маленька скринька? Вугілля ж нескінченне, і скриньки вистачить?

 – Що це? – почулося знизу. – Воно живе?

 – Дурень! Це механізм! Цією штукою вони пробили дно.

 – Вони?

 – Хтось ним керував. Мотор ще теплий. Бери вугілля, пливи до пана.

 – Може, сказати охороні?

 – Влаштують обшук, знайдуть вугілля. Як будеш пояснювати?

  Ще деякий час голоси перешіптувалися, та я не розчув. Очевидно, вони шукають те саме. І, на відміну від нас, вони його знайдуть.

– Іди в інший край, – штовхнув я Сокиру в плече. – Відволічеш.

  На щастя, в коридорі доволі темно. Якщо не придивлятися, і не помітиш два темні силуети у кутках. Двері відчинилися, і всередину зайшов чоловік. Судячи зі схвильованого вигляду, саме той, хто треба. Він дістав ключи, повернув.

 – А-а-а! – Сокира кинувся на нього.

  Чоловік затремтів, закричав і дременув геть. Тепер справа за мною. Ключі залишилися в замку, тож легко пробрався всередину.

Тільки тут я зрозумів, що випробування тільки-но почалося. Це дійсно був склад. Але не вугілля, а речей. Валізки, дамські парасольки, рослини у горщиках. Якщо вугілля дійсно тут, його не знайти.

Відчиняти кожну валізу? Часу і так замало. І тут…

 – Воно ж важке! – вирвалось у мене.

  Дійсно, повна валіза вугілля мала важити щонайменше тонну. Навряд її підняли на верхню полицю. Я роззирнувся, і погляд зупинився на підозріло маленькій скриньці, що стояла на рухомій платформі на колесах. Такі використовувались для масивних вантажів, які неможливо було підняти самотужки. 

  Сумнівів не було. Хоча ні, все ж були. Повернувся до дверей і витягнув ключі. Тут була ціла в’язка. Можливо, знайдуться й ті, що від скрині. 

 – Марку! – почулося позаду. – Чи ти скоро?

 – Стули пельку! – я роздратовано тицяв ключами у шпарину.

 – Скоро тут буде охорони…

 – Стули, кому кажу! – один з ключів підійшов. – Воно! Біжимо!

  Вода була вже в коридорі. Човен плавав на поверхні, очікуючи на господаря. Та поміж нами стояли охоронці.

 – Руки догори! – один із них тримав рушницю. – Стрілятиму!

  Здається, програли. Я спробував штовхнути коліном платформу зі скринею, та лише забив ногу.

 – Дідько! – вирвалося. Ще й холоша незручно задерлася. 

 – Повільно йдіть до мене, – охоронець тримав нас на прицілі, – Руки не опускати.

А так хочеться! Клята штанина! Клята нога! Клятий Мрійник! Нащо я з ним зв’язався! Як же болить коліно! Треба потерти. А руки опустити не можна. Спробував потерти об куток платформи. З кишені щось випало просто всередину, у скриньку, проте я навіть не встиг розгледіти.

 – До мене! – гримнув охоронець. – Не затримуватись!

  Може, хоча б спробувати втекти? Та дуло рушниці відбивало залишки сміливості. Сокира стояв позаду і дихав у потилицю. Може, він зараз розкидає цих нікчем? Ні, розкидає їх він, а куля прилетить у мене. Не вихід.

  І тут позаду щось тріснуло. І ще раз. Гучніше. Охоронець відволікся, і я, скориставшись моментом, відштовхнув ствол рушниці вбік. Сокира віджбурнув охоронців, а я пробіг повз нього до човна. Тепер завести…

  Тріскіт став гучнішим, і я побачив вогняну стіну, що рухалась просто на мене. І Сокиру. Чоловік стрибнув, закриваючи мене собою від вибухової хвилі.

***

– Як ти?

  Мрійник сидів коло ліжка і розглядав зіпсовані коліщатка, які я ретельно вичистив і склав у подарункову скриньку. Тоді я ще сподівався, що Мрійника не затримають, і він прийде до майстерні.