5

 – Про всяк випадок вдінь оце, – Сокира простягнув чорний плащ.

 – Щоб точно привернути увагу?

 – Ми тягнемо величезний віз, накритий ганчірками. Гадаєш, ніхто не помітить?

 – Купці так товар возять.

 – У відкрите море?

 – Товар буває різний.

  Я сховав обличчя під плащем, схопився за голоблі, і ми з Сокирою потягнули майбутній підводний човен на місце призначення. Про всяк випадок погрузив додаткові запчастини, а в торбу кинув інструменти. Всіляке трапляється.

  Здавалося, майже кожен повертає голову і проводжає нас поглядом. Колеса стукотіли по бруківці гучніше, ніж хотілося б, а пальці тремтіли. Сокира здавався спокійним і впевненим, та через каптур плаща було важко розгледіти.

  Серед різнобарвної юрби іноді виринали люди у формі. Підозріло часто. Хоча, можливо, я просто став звертати на них увагу? Та ні, он деякі вже кілька кварталів нас переслідують.

 – Повернемо вбік, – прошепотів Сокира, і ми завернули у провулок.

  Переслідувачі звернули також. Дідько! Жіноча рука схопила мене за лікоть.

 – Пане, розважимося? – намисто з коліщаток яскраво заблищало.

Повія затягла нас через непримітні дверцята всередину вузької кімнати. За стінкою хтось голосно стогнав, а на поличках у кутку лежав батіг і купа речей, про застосування яких я волів не знати. Темно, тільки блимає лампа коло сходів нагору. 

 – Цих я відволічу, проте за рогом ще кілька, – Повія відпустила мою руку і вибігла з кімнати.

  Двері зачинилися. Сокира сів на підлогу, скинув капюшон і задумливо підвів очі. 

 – Ще кілька? Як їх минемо? 

 – Є ідея. 

  На щастя, Повія знала свою справу: переслідувачі зникли. Поки зникли. Відкинувши ганчірки, ми витягли частини підводного човна й почали збирати докупи. 

 – І ще одне, – я дістав запасні коліщатка й заходився ладнати.

Майже закінчив, коли з-за рогу долинув характерний стукіт чобіт. 

 – Нагору! – Сокира заштовхав мене всередину разом із човном. Добре, що пристрій проліз крізь двері. Нескінченне вугілля – сила! 

  Я ледь тягнув гвинти по сходах. Вище, вище… Стоп. Зупинився біля вікна, поруч із яким проходили рейки.

 – Сокиро! – велетень тягнув корпус далі. – Зупинися, звідси поїдемо. 

  Якщо не зважати на деталі, човен – велика люлька. Прикріпити коліщатка, закріпити на рейку… Останнє найважче, бо обпертися немає на що.

 – Висунь у вікно і тримай, – я поповз по корпусу. 

  П’ятий поверх. Як упаду – залишуся калікою. Чи ще гірше. А що внизу? Святі!.. 

  Звідси все здавалося вищим. Люди купчилися біля покинутого воза. Дехто вже тицяв пальцем. Кілька секунд – і сюди піднімуться. Зубець в отвір. Ну! Чого ти застряг?

 – Швидше!

 – Намагаюся, – бісова машина! О! Зачепилася!

  Рука зірвалася. Лечу вниз. Але одразу вдаряюсь об металевий корпус. Слизько. Намагаюся вхопитися, але корпус гладкий. Виступ коло входу. Чіпляюсь і повзу всередину. Добре.

 – Геть! – через вікно видно, як чоловік розмахує сокирою. – Пішли геть!

 – Лови!

  Жбурнув мотузку. Сокира стрибнув і вчепився. Що ж, час згадати юнацтво! Швидко обертаючи ручку, я віддалявся від небезпеки. Все далі й далі. От нарешті і Сокира заліз усередину.

 – Ну, малий! – ледь чутно прошепотів він, відхекуючись.

 – Доїдемо до вокзальної – схоплять!

 – То прямісінько за грати? Без шансів?

 – Як розігнатися й відчепитися на повороті – за інерцією долетимо до моря. Щоправда… Щоправда, як не пощастить, вдаримося об землю й помремо. То що?

 – Все краще, ніж за грати!

  Швидше! Ще швидше! 

 – Руби!

  Невагомість. Здається, я навіть підлетів до стелі. У човна є стеля? Має бути, якось же це називається. Біль. Здається, хруснула шия. Чи не шия? Принаймні, я ще живий.

 – Як ти? – Сокира піднявся. – Ще міліметр – і я би втратив другий палець.

  Лезо сокири стирчало поруч із рукою. 

 – Жити буду, – хоча серденько стукотить, наче зараз вистрибне. Хух, заспокойся. Все добре.

 – То що далі?

  Я задумався. Початковий план – коту під хвіст. Нашу мальовничу втечу помітили. Щойно пароплав наблизиться до порту, його зустрінуть із десяток охоронних суден – власник грошей не пошкодує. 

 – Шанси є тільки у відкритому морі.

 – Як пірати? – Сокира підняв брови. – А швидкості вистачить?

 – Вистачить, малюк маневрений, – я поплескав по стінці човна. – Проте зробити непомітний отвір не вийде. Під час руху складно, а часу обмаль.

 – То як?