2

  Ідеї з кресленнями і розрахунками. Сказати легко, зробити – важко. Пройти повз охорону порту годі й намагатися, навряд у Мрійника знайдеться знайома банда головорізів. З повітря? Приверне увагу охоронців. З води? Те ж саме, човен одразу помітять. 

  До того ж поставало ще одне питання. Де це все робити? Човен – річ велика, сховати важко. Не хотілося б, щоби потім прийшли добрі люди з кайданками і відвезли на допити. «А чи не ваш то човен? А хто замовник? А не хотіли б пройти до в’язниці?» 

   Дзуськи, не буду я підставлятися заради багатенького придурка. Потрібно щось маленьке, непомітне. Але що? Човен – не коліщатко, в кишеню не сховати. Тому сидів і креслив схеми, іноді відриваючи невдалі частини і жбурляючи у кошик для сміття.

  За цією справою мене і знайшла Вбивця. Залишив вікно відчиненим, а це було помилкою. Тепер тоненькі пальці боляче стискали плече.

 – А ти спритна для одноногої.

 – А ти розумний для невдахи, – дівчина оперлась підборіддям на мою потилицю. Здається, вона розглядала креслення. – Хоча я не здивована. Мрійник тебе обрав, а він знається на людях, – Вбивця притягнула милицею стілець і сіла поруч. – Чого я прийшла, ось!

  Дівчина дістала з кишені шматочок вугілля й поклала на стіл. Що це? Я спробував підняти, щоб роздивитися ближче. Проте з несподіванки смикнувся і впустив – шматочок важив щонайменше кілограм.

– Ну й налякався! – Вбивця істерично засміялась. Вона лупцювала руками по столу, як це робили пиячки, коли поряд проходила дама у занадто відвертій сукні. – Це лише вугілля.

 – Вугілля стільки не важить!

 – Нескінченне вугілля!

 – Що?

 – Майже нескінченне. Воно горить у сто разів довше. Саме його везуть на пароплаві.

 – Звідки в тебе?..

 – Подарунок. Повія гарно попрацювала. Ми подумали, – може, ти з цією штукою щось вигадаєш.

 – Що ж, це дійсно спрощує…

Відсік із паливом можна зменшити до розмірів кишені, залишиться механізм гвинта. Тоді об’єм вийде…

 – Гей, ти тут?

 – Задумався трохи. Ваша Повія – геній. А ще щось є?

 – Корисно? – Вбивця помітила вчорашні сухарі й безцеремонно захрумтіла. – Ходімо зі мною, сам спитаєш.

 – Запрошуєш у бордель? 

 – Не як клієнта. Хоча як є гроші…

 – Дякую, поки не цікавить, – старі креслення полетіли у смітник. 

В голові вже зароджувався план, проте кілька деталей залишалися розпливчастими. Як потрапити всередину? З якого боку? Що для цього потрібно? Неприємне відчуття. Схоже на купу сухарів без води – ніби й наївся, та чогось не вистачає. Починати роботу зараз – лише зіпсую настрій.

  Бордель побачив одразу, хоча ніколи не був тут. Здається, ми прийшли невчасно, бо навколо бігали люди в формі. Дівчат силоміць виводили назовні. Кілька навіть не встигли одягнутися. 

  Одна намагалась самостійно зав’язати корсет, проте він раз у раз спадав. Та роздивитися найцікавіше не вдавалося: груди прикривало кольє з блискучих коліщаток. Воно нагадувало квіти Мрійника. Дуже нагадувало. Підозріло нагадувало.

 – Анжело, – Вбивця понизила голос і тепер ще більше походила на парубка, – що відбувається?

 – Ви хто? – чоловік у формі підійшов до нас і суворо глянув на Вбивцю. – Знайомі?

 – Клієнт, – дівчина-повія опустила очі і збентежено затріпотіла віями. – Пробач, любий, у нас сьогодні обшук. Один поважний пан загубив щось важливе.

 – Стули пельку! – чоловік ляснув дівчину по щоці. – А ви двоє – йдіть геть. Розваги відміняються.

 – Шкода. Від мого товариша пішла дружина, то думав, хоч це підійме настрій.

 – Боже, як шкода, – томним голосом прошепотіла Анжела (навряд справжнє ім’я). Повія підійшла впритул і, поклавши голову на моє плече, продовжила. – Тобі, напевно, так самотньо!

  Я відчув, як тендітна рука кладе щось до кишені. Напевно щось важливе, та м’які груди збивали з пантелику, а легкий подих у шию пробуджував хтиві думки. 

 – Вас покинула жінка? – чоловік у формі пожвавився. – Від цих баб самісінькі страждання! Моя теж утекла з коханцем. А я для неї все, розумієте? Квіти,  подарунки, а вона…

  Пів години поспіль ми вислуховували його ниття, і лише розповівши всю власну біографію, чоловік дозволив нам піти. Нарешті, сховавшись у безлюдному провулку, я витягнув із кишені записку:

«Вугілля у сховищі на кормі, нижче ватерлінії»

  Ось вона. Остання деталь. В голові мазок за мазком з’являлась картина. Малесенький підводний човен. Він підпливає, робить отвір у потрібному місці й краде вугілля, навіть не піднімаючись на поверхню. Знадобиться дві-три людини, не більше. Нас із Вбивцею вистачить. Об’єм корпусу можна зменшити до двадцяти кубічних метрів.

  Така малеча легко поміститься в майстерні, й ніхто навіть не здогадається, над чим я працюю.