1

  Я відчинив двері, і механічний крук оповістив про нового клієнта гучним тріском металевого дзьоба. Старий Акоста, що був власником, лише кинув на мене погляд і відвернувся. Я пройшов уздовж полиць, що давно обросли павутинням, бо ж старий ніколи не звертався до них вдруге. Він мав феноменальну пам’ять, завдяки чому і став власником інформаційного бюро. Коли хтось нетутешній заходив у наш район, першим ділом зверталися до Акости.

 – Кликали? Мені принесли записку.

 – Є справа, – Акоста зітхнув, поправив окуляри і вказав на стілець.

 – Тож?

 – Нещодавно до мене прийшов один пан. На вигляд, заможній, інтелігентний, до нас такі не ходять. Йому потрібен механік.

 – Невже я? – не віриться. Щоб старий мене комусь порадив?

 – Та я йому і того, і сього, а він усе відмовлявся. Забембав мене! То я сказав, що більше у нас механіків нема, хіба що ви Марка схоче найняти. А він усміхнувся так хитренько: схочу. 

 – Он воно що! А я вже думав, ви мене поважати почали.

 – За що тебе поважати? Хіба щось путнє зробити можеш? – Акоста вказав на механічного ворона. – От батько в тебе файним механіком був, а ти… 

 – Годі! Кажіть уже, що з тим паном.

 – Імені він свого не назвав, але сказав, що чекатиме ввечері на Гвинтовій площі.

 – Так би й одразу. А то починаєте: батько, батько.

  Кожна розмова цим закінчувалася, ніби інших тем не було. Та й біс із ним, з Акостою, головне – що про замовника сказав. 

   Я вийшов на вулицю і оправив парадну жилетку. На цій лише дві плями, та й ті непомітні з першого погляду. Нормально! На вулиці затишно, дорога відлискує теплим помаранчем. На бруківці чорні лінії – тіні від рейок, що тягнуться вздовж вулиць, над домами, немов величезні змії.

  Цікаво, це вже вечір? Хоч би приблизний час указав, не сидіти ж мені на Гвинтовій всю ніч. Утім, замовлень все одно немає, піду. Почувся тріск, і я рефлекторно підняв голову – рейками їхала люлька. Придивився: якщо вірити старому Акості, мій замовник був заможнім. Він легко міг дозволити собі люльку. Та ні, всередині сиділа літня жінка і з острахом дивилася на хлопчика, що крутив ручку.

  Ех, я теж колись був таким хлопчиком. Пригадую, як батько зробив схожу люльку, вручив мені й відправив заробляти гроші. У перший день я, дурень, не заробив ні копійки. Тинявся коло дома. Ніби тутешні витрачатимуть гроші на дурні забавки. Треба було ходити коло порту, там завжди купа народу з важкими валізами.

  Люлька – один із найпростіших засобів пересування. Вона кріпиться до системи коліщаток, де верхнє коліщатко чіпляється за рейку, всіяну отворами для зубців. За допомогою ручки коліщатко крутиться вперед і назад, і люлька їде рейками, куди треба. Лише потрібен водій (зазвичай хлопчик-підліток), щоби крутити ручку. 

  А ще потрібен гвинт, який підіймає і опускає люльку. Саме такі стояли на Гвинтовій площі – центрі району, де зустрічалися всі рейки і вулиці. М’язисті, завжди спітнілі, проте дуже ввічливі чоловіки крутили гвинт, підіймаючи і опускаючи платформу. Зазвичай тут працювали хворі, хто не міг влаштуватись у шахту через пил копалень.

  Площею ходили жінки у бежевих і темно-коричневих сукнях, і чоловіки у темних жилетах і вигорілих на сонці картузах. Серед них вирізнявся пан у небесно-блакитному циліндрі. Капелюх прикрашала квітка, зроблена зі спаяних між собою коліщаток різного розміру. Вишукана робота! От би вона ще могла розквітати, наче справжня. В голові почав зріти механізм, як це зробити, та я відкинув ідею геть.

 – Пане, не ви часом шукали механіка? – чоловік кинув оцінюючий погляд. Посміхнувся, підійшов і зняв циліндр:

 – Марк? Дуже приємно, я чекав. Можна буду на «ти»? Ненавиджу формальності.

 – Як бажаєте, пане…

 – Мрійник. Зви Мрійник, як друзі кличуть, – у багатих свої дивацтва. – Мене зацікавили твої винаходи, Марку.

 – Винаходи? – що старий показав йому? Невже цього Мрійника зацікавили мої непрацюючі залізяки?

 – Вони доволі… специфічні. Я б навіть сказав – неординарні. Механічна рука, що повертає ключ і відчиняє двері – цікаве рішення.

  Тут я не міг із ним не погодитися – рука дійсно справляла враження. До того моменту, коли покупець розумів, що для цього необхідно вставити ключ у саму руку. Непотріб, який я не міг нікому впарити. А цей дивак, схоже, зацікавився.

 – Бажаєте придбати?

 – Ні, але мені подобається твій потенціал. Розумієш, професіоналізм – гарна штука, та передбачувана. Всі механіки роблять те саме. Гарно, безперечно, та мені це не потрібно.

  Мрійник замовк. Гроші точно поплавили йому мізки, і тепер чоловік тинявся від нудьги у пошуках, куди б витратити зайві кошти. Що ж тобі потрібно, мій дурний, але такий заможній друже? 

 – Прогуляємось? – чоловік підняв тростину і впевнено рушив вулицею. – Чому погодився прийти?

 – Ну, – закотив очі. – Старий описав вас як дуже гарного, чемного, добропорядного, щедрого…

 – Підлабузництво – це добре, – засміявся Мрійник, – та мені не цікаво. Причина в грошах, хіба ні?