Розділ 12: Аліса. Дім під прицілом

Аліса

 Фото мами на екрані було тихим, і саме це лякало найбільше. Не було крику, крові, вибуху чи розбитого скла — просто наша кухня, старий стіл і світла скатертина, яку мама завжди поправляла, навіть якщо на ній стояла лише одна чашка.

 За вікном темніла ніч, і мама — Марта Морено — спокійно сиділа за цим столом, навіть не підозрюючи, що прямо зараз хтось дивиться на неї крізь темряву чужими очима через об’єктив камери.

Це була погроза, надіслана Ніколасу. Короткий текст під знімком вироком застиг в очах: «Ви забрали Єлену. Помилка». Моя рука стиснулася так сильно, що нігті до болю впилися в долоню.

— Я їду, — сказала я.

Ніколас уже рухався до виходу.

— Ми їдемо.

Цього разу я не сперечалася. Мені було байдуже, хто він і що ще кілька годин тому я не довіряла йому настільки, що не сіла б із ним в одну машину. Байдуже, що його ім’я досі стояло в самому центрі всього мого болю. На фото була моя мама, і зараз між моєю впертістю та її безпекою не мало бути місця для гордості.

Себастьян говорив у телефон — швидко, коротко, без жодних жартів:

— Дві машини до будинку Морено. Без сирен. Без людей Вейла. Тільки наші. Периметр тихо. Ніякої паніки.

Я схопила свою куртку зі спинки стільця. Руки тремтіли, і я ненавиділа це — ненавиділа, коли тіло видавало страх раніше, ніж я встигала зробити з нього зброю. Ніколас помітив це, але не сказав нічого, а просто мовчки відчинив двері переді мною.

— Швидше.

— Не командуй мною.

— Тоді рухайся без команди.

  Я кинула на нього погляд. У будь-який інший момент я б точно знайшла, що відповісти, але зараз — ні. Ми майже бігли коридором старого офісу, за вікнами якого темна вода з шумом билася об набережну. У моїй голові пульсувала тільки одна думка: тільки б вони були вдома, тільки б нічого не сталося, тільки б я не запізнилася знову.

  Це слово — «знову» — встромилося в серце глибше за ніж, бо з Лією я вже запізнилася. Можливо, на хвилини, можливо, на години, а можливо — на цілих два роки. А тепер хтось насмілився торкнутися мого дому та моїх батьків — єдиного місця, яке ще не повністю проковтнула ця всеохопна темрява.

  Біля чорної машини Ніколас відчинив задні дверцята. Я зупинилася на секунду, і він повільно повернув голову в мій бік.

— Алісо.

— Я не люблю чужі машини.

— Я теж не люблю, коли по домівках людей, яких треба захистити, надсилають фото з погрозами. Сідай.

Він сказав це жорстко, але без жодної зверхності. Я міцно стиснула щелепи й сіла в салон, а Ніколас миттєво влаштувався поруч. Себастьян зайняв переднє пасажирське сидіння, і машина зірвалася з місця ще до того, як я встигла пристебнутися.

Я гарячково дістала телефон, хоча тремтячі пальці не одразу слухалися. Швидко набрала маму. У слухавці залунали довгі гудки: один, другий, третій...

— Візьми, мамо, — прошепотіла я.

Ніколас не дивився на мене.

Він дивився вперед, але я відчувала його напругу. Вона була іншою, ніж моя. Не гарячою. Не рваною. Крижаною. Такою, що не розсипається — ріже.

Четвертий гудок, п’ятий.

— Доню? — мамин голос нарешті пролунав у слухавці.

Я закрила очі. Жива.

— Мам, ти вдома?

— Так. А що сталося?

— Тато з тобою?

— У ванній. Алісо, що з голосом?

Я ковтнула.

— Замкни двері. Зараз. І відійди від вікон.

Тиша.

— Доню…

— Мам, будь ласка. Просто зроби, як я кажу.

Мій голос зламався на слові “будь ласка”. Мама почула.

— Добре, — сказала вона вже тихіше. — Добре, я зараз.

Я чула, як вона встала. Як стілець тихо скрипнув. Як її кроки поспішили до передпокою.

— Алісо, що відбувається?

— Я їду до вас.

— Ти сама?

Я глянула на Ніколаса, і він тут же повернув голову у мій бік. Наші погляди зустрілися в напруженій тиші салону автомобіля.

— Ні, — сказала я. — Не сама.

Мама раптом замовкла, і в цій тиші я чітко зрозуміла, як саме це прозвучало. Для неї, для мене і для нього.

— З ким? — спитала вона.

— Я поясню, коли приїду.

— Доню, ти мене лякаєш.

Я майже засміялася. Але не від веселощів, а від того, як дурно й безпорадно звучали будь-які слова, коли крижаний страх уже давно й цілком відчутно стояв у кімнаті поруч із нами всіма.

— Я знаю. Пробач.

Мама тихо сказала:

— Ми замкнули двері. Я покликала тата.

У слухавці з’явився батьків голос:

— Алісо?

— Тату, слухай мене. Не виходьте надвір. Не підходьте до вікон. Якщо хтось постукає — не відкривайте. Я буду за кілька хвилин.

— Ти в небезпеці?

Я подивилася на свої руки, вони досі тремтіли.

— Не тільки я.

Він довго мовчав, а потім сказав:

— Ми чекаємо.

Він не питав, не сварив і не кричав — просто мовчки прийняв усе, що сталося. І від цього мені було тільки гірше. Я рішуче вимкнула виклик і міцно стиснула телефон у руці.

— Вони вдома, — сказала я.

Ніколас кивнув.

— Себастьян?

— Перша машина буде на місці за три хвилини, — відповів той. — Друга — за п’ять. Периметр дивляться тихо.

— Хто на фото? — спитала я.

Себастьян повернувся трохи вбік.

— Поки не знаємо. Знімок зроблений із будинку навпроти або з камери з довгим фокусом.

— Значить, хтось був поруч.

— Так.

Слово впало, як важкий камінь, і я відвернулася, щоб подивитися у вікно. Нічне місто пролітало повз нас розмитими, тьмяними вогнями.

— Це через мене, — сказала я.

Ніколас не відповів, і я знову повернулася до нього, намагаючись прочитати бодай щось на його застиглому обличчі.

— Скажи, що ні. Люди зазвичай так роблять у такі моменти. Кажуть, що це не моя вина.

Він дивився на мене кілька секунд.

— Це не твоя вина.