Розділ 11: Аліса. Якщо вона жива

Аліса

Слово «жива» не звучало як радість — воно звучало як нищівний удар. Я стояла посеред старого офісу на набережній і дивилася на Єлену Грей, але бачила не її, а Лію: її руки, які колись заплітали мені волосся перед школою, її сміх, коли я вперто доводила, що зможу полагодити старий ноутбук без інструкції, та її очі в той день, коли вона востаннє обійняла мене біля дверей і сказала: «Не чекай мене, якщо затримаюся. Лягай спати». Я тоді лиш пирхнула й відповіла щось дурне, на кшталт: «Ти звучиш як мама», а вона просто усміхнулася й пішла на два довгих роки.

Можливо, не назавжди; можливо, вона справді десь була — жива. Це слово мало б підняти мене з колін, але натомість майже зламало, бо якщо Лія жива, то всі ці два роки вона могла чекати, боятися й думати, що я не шукаю достатньо добре, що я запізнююся, що я її просто покинула. Повітря вмить стало нестерпно важким, кімната попливла перед очима, і я щосили вчепилася пальцями в край столу, аби не впасти, коли Ніколас тихо покликав мене по імені. У цю секунду він не був ні спадкоємцем імперії Вейл, ні холодним мільярдером — просто чоловіком, який стояв поруч і бачив, як мене розриває зсередини, але я різко підняла руку, зупиняючи його коротким: «Не треба».

Він слухняно зупинився й не торкнувся мене, і це було добре, бо якби він зробив це зараз, я б або відштовхнула його, або остаточно зламалася, і я навіть не знала, що з цього було б гірше. Тим часом Єлена сиділа за столом, бліда, з тремтячими руками й бездоганною зачіскою, яка вже втратила свій лоск, судорожно стискаючи серветку, ніби та могла захистити її від нас, від мене, від Ніколаса і від тієї страшної правди, яку вона нарешті почала говорити.

— Повтори, — сказала я.

Мій голос був чужим.

— Алісо… — почав Себастьян біля дверей.

— Ні. Нехай повторить.

Єлена підняла на мене очі.

— Я не знаю, де вона зараз.

— Не це.

— Її… її вивезли живою.

У грудях щось боляче стиснулося, і я спробувала вдихнути — один раз, другий, але це абсолютно не допомогло повернути повітря в легені.

— Куди?

Єлена подивилася на Ніколаса, ніби гарячково шукала його дозволу, і це виявилося її найбільшою помилкою, бо я, засліплена люттю, різко нахилилася до неї впритул, перекриваючи їй будь-який шлях до відступу.

— Не на нього дивись. На мене. Це моя сестра.

Єлена здригнулася.

— На північний об’єкт.

— Що це за об’єкт?

Вона мовчала.Ніколас відповів замість неї:

— Старий комплекс за містом. Колись належав одній із дочірніх структур Vale Industries. Офіційно закритий майже три роки тому.

Я повільно повернулася до нього.

— Звісно. Знову твоє.

Його обличчя не змінилося, але в очах щось потемніло.

— Так.

Він не виправдовувався — не сказав бодай шаблонного «Я не знав» або «Це не моя вина», а просто мовчки прийняв удар, і це його залізне, покірне мовчання чомусь розлютило мене ще більше.

— Скільки ще місць у цьому місті “твої”, де можуть зникати люди, поки ти не знаєш?

Себастьян тихо промовив:

— Алісо…

— Ні, я хочу знати. Бо він контролює все, правда? Усі так кажуть. Вейл бачить усе. Вейл знає все. Вейл тримає місто в кулаці. То як, Ніколасе? Як у твоєму місті моя сестра зникла, а ти два роки не помічав?

У кімнаті стало тихо — надто тихо. Я чітко знала, що б’ю туди, де болить найсильніше, і все одно не могла зупинитися, бо мені самій боліло не менше; бо цілих два роки моя сім’я жила в суцільній напівтемряві, мама панічно боялася прибрати з кухонного столу навіть улюблену чашку Лії, а батько щовечора дивився на вхідні двері з таким виразом, ніби вони могли повернути нашу дівчинку, якщо просто достатньо довго чекати.

 А цей чоловік стояв прямо переді мною — той самий чоловік, чиє гучне ім’я фігурувало на всіх закритих дверях, і за чиєю всесильною тінню хтось так ретельно ховав мій особистий біль, поки сам Ніколас продовжував дивитися на мене прямо й непохитно.

— Я не помічав, бо хтось зробив усе, щоб я дивився не туди.

— Зручно.

— Так, — сказав він холодно. — І саме тому ця людина ще дихає.

Єлена тихо схлипнула. Я перевела погляд на неї.

— Ім’я.

Вона затремтіла сильніше.

— Я не можу.

— Можеш.

— Ви не розумієте…

— Моя сестра зникла два роки тому. Не кажи мені, що я не розумію.

Єлена закрила очі.

— Якщо я скажу, він дізнається.

Ніколас нахилився вперед.

— Хто?

Вона мовчала. Його голос став нижчим:

— Єлено.

Від одного її імені в його виконанні по кімнаті ніби пройшов крижаний холод, і я вперше на власні очі побачила, як виглядає справжня, нищівна влада Ніколаса Вейла не для спалахів журналістських камер, не у величних залах із дорогим мармуром і не в броньованій чорній машині.

  Вона виглядала саме так — тут, у старій занедбаній кімнаті, де тьмяне світло падало на стіл, а людина навпроти миттєво й чітко розуміла, що брехати далі — смертельно небезпечно.

— Він має людей усюди, — прошепотіла Єлена. — У фондах. У логістиці. У службах охорони. У ваших відділах, пане Вейл. Ви думаєте, що це тільки кілька підроблених маршрутів, але ні. Це мережа. Вона росла роками.

Себастьян зробив крок ближче.

— Скільки років?

Єлена стиснула серветку.

— Ще з часів вашого батька.

Ніколас ледь помітно завмер, але я встигла це побачити, і Себастьян, судячи з його миттєвої реакції, теж, через що вперше за весь цей довгий вечір у кімнаті стало не просто напружено, а по-справжньому смертельно небезпечно.

— Що ти сказала? — голос Ніколаса був майже спокійним.

Єлена зблідла ще сильніше.

— Я не знаю всього. Я не була на початку. Мене залучили пізніше. Я бачила тільки документи, маршрути, списки. Спершу казали, що це програма захисту людей. Що їх перевозять у безпечні місця. Що є загрози, від яких треба ховати інформацію.