Розділ 10: Ніколас. Перемир’я на одну ніч

Ніколас

Ми перейшли від офісного реалізму Black Shield до заплутаного, небезпечного детективного трилера з високими ставками. Концепція «Едему», тісний секретний прохід, мільярдер із величезною владою та Аліса Морено, яка підозрює його у найгіршому, але змушена йти слідом — це неймовірне комбо для захопливого сюжету.

— Куди веде цей прохід? — запитала вона тихо.

— До старого службового крила.

— Зручно.

— Для таких ситуацій.

— Часто ховаєш жінок у стінах?

Я зупинився на секунду.

Вона майже врізалася мені в спину, але вчасно відступила.

— Ти завжди жартуєш, коли тобі загрожує небезпека?

— Ні. Іноді я б’ю.

— Помітив.

У темряві я почув, як вона тихо видихнула — не сміх, але майже, — і це було дивно, адже навіть тут, у проході між стінами, із Маркусом за кілька метрів і «Едемом» над головою, вона знаходила спосіб тримати лезо в голосі, що було не просто бронею, а звичкою: Аліса не захищалася зухвалістю — вона нею дихала, тож я рушив далі, аж поки прохід не закінчився металевими дверима з внутрішнім замком, де я приклав палець до сканера, змушуючи стару систему ожити не одразу, але за кілька секунд замок нарешті клацнув.

— Біометрія? — спитала вона.

— Так.

— Передбачувано.

— Ти розчарована?

— Ні. Просто думала, що в таких, як ти, двері самі відчиняються від страху.

Я відчинив двері й пропустив її вперед.

— Після тебе.

Вона подивилася на мене з підозрою.

— Галантність?

— Стратегія. Якщо ти вирішиш утекти, я хочу бачити куди.

Вона примружилася.

— Принаймні чесно.

Аліса вийшла в невеликий коридор старого службового крила, де не було мармуру, музики й усміхнених гостей, а лише сірі стіни, тьмяне світло та запах пилу й металу, адже цю частину будівлі давно не використовували для офіційних прийомів, і саме тому вона була корисною. Я зачинив двері за нами, і Аліса одразу відступила на кілька кроків, обираючи позицію біля стіни не спиною до дверей і не в кутку, а так, щоб бачити мене і вихід одночасно, що було дуже розумно.

— Тепер говори, — сказала вона.

— Ні.

Її очі спалахнули.

— Ми вже проходили це.

— Тут небезпечно. Спершу треба вивести тебе з будівлі.

— Я не піду, поки не дізнаюся, що Єлена мала на увазі.

— Вона сказала достатньо, щоб Маркус почав тебе шукати.

— Ти теж його підозрюєш.

Я не відповів одразу.

Помилка.

Аліса помітила.

Вона зробила пів кроку до мене.

— Ти підозрюєш Маркуса.

— Я підозрюю всіх.

— Брехня.

Її голос став тихішим.

Небезпечнішим.

— Ти не дивився б так, якби це було “всіх”. Там щось конкретне.

Я повільно окинув її поглядом, оцінюючи не зовнішність, а стан: пульс на шиї був прискорений, але очі залишалися ясними, руки — напруженими, але контрольованими, тож вона перебувала на межі вибуху, однак тримала себе силою волі й при цьому вловлювала деталі краще за половину моїх людей.

— Ти уважна, — сказав я.

— А ти ухиляєшся.

— Бо ти не готова почути відповідь.

Це було неправильне речення.

Я зрозумів це в ту ж секунду, коли її обличчя стало холодним.

— Не смій говорити мені, до чого я готова.

Вона підійшла ближче,  занадто близько для людини, яка вважала мене ворогом.

— Я два роки живу з тим, що моя сестра зникла. Два роки дивлюся, як мама лишає її чашку на полиці, а батько мовчить так, ніби кожне слово може його добити. Два роки я знаходжу слід, а потім він обривається. Тому не кажи мені, що я не готова.

Її голос не зламався, але в ньому було стільки болю, що кімната на мить стала меншою, та я мовчав, бо просто не мав права її перебивати, поки вона дивилася на мене прямо — без страху й без жодного прохання.

— Ти знаєш щось про Лію, — сказала вона. — І ти скажеш мені.

— Я знаю недостатньо.

— Це вже не нуль.

— Твоя сестра була пов’язана з “Едемом”. Вона могла знайти те, що хтось дуже добре ховав. Після її зникнення частину архівів зачистили.

— Хто?

— Поки не знаю.

— Маркус?

— Можливо.

Її губи ледь здригнулися.

— Можливо?

— Я не дам тобі ім’я без доказів.

— А ти думаєш, мені потрібен твій дозвіл?

— Ні. Саме тому я не хочу дати тобі неправильну ціль.

Вона замовкла, і це було вперше за всю розмову, коли мої слова її зупинили — не переконали, але принаймні зупинили.

— Тобто ти визнаєш, що мене вели? — запитала вона.

— Так.

— До тебе.

— Так.

— Навіщо?

Я подивився на зачинені двері, за якими десь у головному крилі Маркус міг уже перевертати весь персонал.

— Щоб твоя злість ударила в мене. Щоб ти шуміла там, де я мав би захищатися. А поки я захищався б від тебе, справжні сліди зникали б.

Аліса повільно відвернулася.

Її плечі були рівні.

Але я бачив, як вона стискає пальці.

— Лія попереджала, — сказала вона майже нечутно. — “Не вір усім слідам.”

Я не перепитав, бо це був не той момент, коли у коридорі за дальніми дверима раптом почувся приглушений голос, від якого Аліса миттєво напружилася. Я підняв руку, наказуючи їй мовчати, і хоча вона глянула на мої пальці так, ніби хотіла їх відламати, але все ж промовчала, поки кроки проходили повз — це була охорона, але зовсім не моя, адже я чітко впізнав манеру пересування: мої люди ходили інакше, тихіше й чіткіше, без зайвого шуму, а ці йшли так, ніби наполегливо шукали когось, проте намагалися не привертати увагу гостей.

— Маркус? — прошепотіла вона.

— Його люди.

— Ти впевнений?

— Так.

Вона глянула на мене.

— А твої де?

— Не тут.

— Чудово. Глава злочинної імперії без своєї охорони. Символічно.

— Я радий, що ти встигаєш оцінити драматургію.