Розділ 9: Аліса. Там, де закінчується довіра

Аліса

Конверт лежав на столі між мною і Максом, ніби міг вибухнути.

І, чесно кажучи, я б не здивувалася.

Після “Орфея” ми не поїхали одразу до квартири Макса. Спершу змінили маршрут. Потім ще раз. Потім Ніка забрала мене біля торгового центру, де я зайшла через головний вхід у чорній сукні, а вийшла через службовий коридор у джинсах, худі й куртці кур’єра.

Макс назвав це параноєю. Я назвала це виживанням.

Тепер ми сиділи в його квартирі. За вікнами ніч давно з’їла місто, монітори світилися холодним світлом, а на дошці поруч із фото Лії з’явилася нова стрілка:

Себастьян Роуд → Ніколас Вейл → P-17

Ніка стояла біля вікна зі складеними на грудях руками. Вона залишилася, хоча я сказала, що можу впоратися.

Вона відповіла:

— Саме коли ти так кажеш, тебе не можна залишати саму.

І тепер нас було троє.

Я, Макс і Ніка.

Три людини, які в різні способи намагалися не дати мені згоріти живцем у власній упертості.

— Відкриваємо? — запитав Макс.

Він уже вдягнув тонкі рукавички, підготував сканер, ультрафіолетову лампу, ізольований ноутбук і ще три штуки, назви яких я не хотіла знати.

— Ти питаєш чи драматично затягуєш момент? — сказала я.

— Я даю тобі шанс передумати.

— Не витрачай повітря.

Ніка тихо пирхнула.

— У вас завжди так?

— Гірше, — відповів Макс. — Зараз вона ще стримана, бо в кімнаті гість.

— Я не гість, я свідок майбутньої катастрофи.

— Гарне формулювання. Можна я буду ним користуватися?

— Ні.

Я подивилася на них обох.

— Ви закінчили?

— Ні, але продовжимо пізніше, — сказав Макс і нарешті взяв конверт.

Він перевірив краї, просвітив папір, провів сканером.

— Трекерів немає. Металевих міток немає. Порошку теж.

— Отрути? — спитала Ніка.

Макс на мить завмер.

— Ти не допомагаєш.

— Я просто вчуся у вас атмосфери.

Я не витримала й сама потягнулася до конверта.

Макс одразу вдарив мене по пальцях.

— Руки.

— Ти щойно мене вдарив?

— Легенько. Виховно.

— Максе.

— Якщо ти зараз забрудниш відбитки, я заплачу. А потім прочитаю тобі лекцію.

— Лекція страшніша.

— Саме так.

Він обережно відкрив конверт і витягнув кілька аркушів. Не оригінали. Копії.

Частина внутрішнього логу. Час. Код доступу. Маршрут. Архів. Ідентифікатор, прикритий технічною маскою.

Макс розклав аркуші під лампою, потім відкрив на ноутбуці файл із фото цих самих даних.

— Вони не підроблені на рівні зовнішньої структури, — сказав він після кількох хвилин перевірки.

— Людською мовою.

— Виглядають справжніми. Але це не значить, що їх не могли спеціально показати нам.

Я нахилилася над столом.

Погляд одразу зачепився за рядок:

Archive Request: Route P-17 / Eden Support Program Access Level: Executive Internal User Mask: V-Admin Override  Secondary marker: M.R.

У грудях похололо.

— M.R., — сказала я.

Макс кивнув.

— Так.

— Хто це?

— Варіантів може бути багато.

— Але в системі Вейла є Маркус Рейн.

Ніка повільно повернула голову.

— Його права рука?

— Так, — відповів Макс. — Офіційно він виконавчий директор із внутрішніх операцій. Неофіційно — людина, яка стоїть поруч із Вейлом на більшості закритих зустрічей.

Я стиснула пальці в кулаки.

— Себастьян дав мені це, щоб я подумала на Маркуса.

— Можливо, — сказав Макс.

— Або щоб відвести мене від Вейла.

— Також можливо.

— Або Маркус справді причетний.

— Третій варіант теж є.

Я різко випросталася.

— Ненавиджу, коли варіантів багато.

Ніка підійшла ближче до столу.

— А якщо вони всі брешуть?

Ми з Максом подивилися на неї.

Вона знизала плечима.

— Що? У вас тут усі такі розумні, багаті, небезпечні. Вейл може брехати. Його друг може брехати. Цей Маркус може брехати. Той, хто пише тобі повідомлення, точно бреше. Можливо, правда не в тому, хто виглядає винним, а в тому, хто найбільше хоче, щоб ти побігла в неправильний бік.

Я мовчала.иБо це було занадто розумно. І  занадто неприємно.

— Ніка має рацію, — сказав Макс.

— Не звучіть так здивовано, — буркнула вона.

— Вибач. Я просто звик, що в нашій команді голос розуму — це я.

— Погано справляєшся.

— Образливо, але частково справедливо.

Я взяла один аркуш і подивилася на позначку V-Admin Override.

— Цей слід надто очевидний.

Макс кивнув.

— Саме так. Літера V на візитці. Внутрішній доступ із V-маскою. Програма, яку фінансує компанія Вейла. Усе кричить: “дивись на Ніколаса Вейла”.

— А якщо хтось хоче, щоб я дивилася тільки на нього?

— Тоді справжній хтось стоїть поруч і спокійно чистить сліди.

Я подивилася на фото Лії.

— Лія писала: “Не вір усім слідам. Тебе будуть вести по колу.”

Слова, які я читала сотні разів, раптом стали важчими.

Не вір усім слідам. Тебе будуть вести по колу.

Два роки я ганялася за уламками правди, а хтось підкидав мені нові двері, нові імена, нові маршрути.

Що, якщо Вейл — теж двері? Не стіна. Не кінець. А ще один прохід, за яким ховається щось гірше.

— Мені потрібен Маркус, — сказала я.

Макс одразу похитав головою.

— Ні.

— Не починай.

— Я навіть не закінчував попереднє “ні” з минулої години.

— Мені не треба до нього підходити. Поки що. Треба знайти, де він буде найближчими днями.

— Так починаються всі твої “я просто подивлюся”.

Ніка підняла руку.

— Можна я скажу очевидне?

— Кажи, — відповіла я.

— Якщо Себастьян дав тобі ці логи, можливо, він чекає, що ти почнеш копати Маркуса. Значить, або вони хочуть перевірити твою реакцію, або їм самим потрібна твоя допомога, але вони не можуть сказати це прямо.