Розділ 8: Ніколас. Вона дивилася не як жертва

Ніколас

Я бачив її з машини.

Чорна сукня. Пряма спина. Підняте підборіддя. Погляд, який не просив і не відступав.

Аліса Морено стояла під холодним світлом вивіски “Орфей” так, ніби не щойно вийшла з розмови з моїм найближчим другом, а з бою.

Можливо, для неї це й був бій. У цій дівчині все було боєм. Навіть мовчання.

Водій не рухався. Чекав мого наказу. Між нами й Алісою було кілька метрів, тоноване скло й ціле місто брехні, яке вже встигло стати між нами ще до першої справжньої розмови.

Вона не бачила мого обличчя. Але знала, що я там. Я зрозумів це в ту мить, коли вона повернула голову до машини.

Не вагалася. Не шукала підтвердження. Просто подивилася прямо на мене крізь темне скло.

Потім підняла руку. Той самий жест, що біля клубу. Не привітання. Виклик. Упертий. Зухвалий. Майже безрозсудний.

Себастьян мав рацію: вона не вміла відступати.

І, здається, не збиралася вчитися.

— Пане Вейл? — тихо запитав водій.

Я ще кілька секунд дивився на Алісу. Вона не опустила руку одразу. Наче хотіла переконатися, що я зрозумів.

Я зрозумів. Навіть занадто добре.

— Їдь, — сказав я.

Машина плавно рушила з місця.

Аліса залишилася стояти на тротуарі, стискаючи сумку так, ніби всередині був не конверт із логами, а зброя.

Можливо, так воно і було. Інформація в правильних руках завжди була зброєю. А в її руках — особливо.

Я відкинувся на спинку сидіння й подивився на місто за вікном. Вогні розмазувалися в темному склі, перетворюючи вулиці на довгі золоті шрами.

— В офіс, — сказав я.

Водій кивнув.

Телефон завібрував майже одразу.тСебастьян.

Я відповів.

— Вона вийшла, — сказав він.

— Я бачив.

— Звісно, бачив. Ти ж у нас випадково припаркувався перед рестораном у чорній машині, як найменш підозрілий чоловік міста.

— Вона взяла конверт?

— Так.

— Повірила?

Себастьян тихо засміявся.

— Ні.

— Добре.

— Добре?

— Якщо вона повірила б одразу, я б почав сумніватися в її розумі.

— О, не хвилюйся. З її розумом усе гаразд. З інстинктом самозбереження — катастрофа, але розум є.

Я перевів погляд на своє відображення в склі.

— Що вона сказала?

— Що якщо ти хочеш говорити, спершу маєш довести, що не причетний до зникнення Лії.

Це було очікувано. І все одно неприємно. Не тому, що вона підозрювала мене. Вона мала на це право.

Неприємно було інше: я не міг одразу довести протилежне.

Моя імперія справді торкалася “Едему”. Мої гроші справді проходили через партнерські програми. Мої люди справді мали доступ до маршрутів, які раптом спливли поруч зі зникненням її сестри.

У такій ситуації невинність звучала не як факт. А як виправдання. Я ненавидів виправдовуватися.

— Вона згадувала повідомлення? — запитав я.

— Ні. Але вона знає, що за нею стежать. І знає, що хтось грає з нею.

— Вона налякана?

— Так.

Я стиснув телефон сильніше.

Себастьян додав:

— Але вона з тих людей, які страх перетворюють на крок уперед. Це робить її небезпечною.

— Для кого?

— Для себе. Для ворогів. Можливо, для тебе.

— Вона не мій ворог.

На іншому кінці стало тихо.

Потім Себастьян сказав м’якше:

— Вона поки що цього не знає.

Я не відповів. Бо саме це було проблемою. Аліса Морено бачила в мені чудовисько. І найгірше — її погляд не був безпідставним.

— Ти залишив за нею спостереження? — запитав я.

— Так. Але здалеку. Без контакту. Без людей Маркуса.

— Добре.

— До речі, Маркус уже цікавився, чому я сьогодні був в “Орфеї”.

Я повільно повернув голову до вікна.

— І що ти сказав?

— Що вечеряв із дуже красивою жінкою.

— Він повірив?

— Ні. Але йому довелося зробити вигляд.

— Він нервує?

— Поки що тримається. Але йому не подобається, що ти дав мені доступ до “Едему”.

— Нехай звикає.

— Ніколасе.

У голосі Себастьяна зникла іронія.

— Що?

— Якщо Данте правий, і тріщина справді всередині, тобі доведеться дивитися дуже близько.

— Я знаю.

— Ні. Ти знаєш як стратег. Але це інше. Якщо хтось із твоїх людей причетний до того, що сталося з Лією Морено…

Він не договорив. Не треба було. Я сам закінчив подумки.

Якщо хтось із моїх людей причетний, значить, він робив це під моїм дахом. Моєю печаткою. Моїми маршрутами. Моїм захистом.

І тоді ця кров, навіть якщо я її не проливав, усе одно потрапила на мої руки.

— Я знайду його, — сказав я.

— А якщо це буде людина, якій ти довіряв?

Я дивився на своє відображення.

Холодні очі. Темний костюм. Обличчя, якому люди вірили, бо боялися не вірити.

— Тоді він помре для мене раніше, ніж я вирішу, що робити з ним далі.

Себастьян мовчав кілька секунд.

— Ось тепер я впізнаю свого друга.

— Я не впевнений, що це комплімент.

— І правильно.

Він вимкнув виклик. Я опустив телефон на сидіння.

Машина везла мене крізь місто, яке я знав краще за більшість його мешканців. Я знав, у яких будівлях ухвалюють чесні рішення, а в яких — корисні. Знав, які чиновники продаються дешево, які дорого, а які вдають непідкупних, доки їм не назвуть правильну суму.

Я знав це місто. Але тепер у ньому з’явилася історія, яку хтось приховав навіть від мене. І це я не збирався пробачати.

У кабінеті було темно. Я не вмикав верхнє світло. Тільки настільну лампу, яка різала простір рівним золотим колом. На столі вже чекали нові файли від Себастьяна. Він працював швидко. Саме тому я його терпів. І саме тому довіряв.

На екрані відкрилася папка:

Lia Moreno / Preliminary reconstruction

Я кілька секунд дивився на назву, перш ніж натиснути.