Розділ 7: Аліса. Запрошення від ворога

Аліса

Я повернулася до Макса під ранок.

Не в’їхала у двір одразу. Зробила три кола сусідніми вулицями, двічі змінила напрямок, один раз зупинилася біля нічної аптеки й десять хвилин дивилася у відображення вітрини.

Хвоста не було. Або я його не бачила. Друге було гірше.

Коли я нарешті зайшла до квартири, Макс стояв посеред кімнати з телефоном у руці, розпатланий, блідий і такий злий, що навіть не одразу почав говорити.

Це було поганим знаком.

— Тільки не починай, — сказала я, зачиняючи двері.

— Не починати? — перепитав він дуже тихо.

О, ні.

Тихий Макс був страшніший за крикливого Макса.

— Я жива.

— Я бачу. І це єдине, що зараз рятує тебе від лекції на сорок сім пунктів.

— Чому саме сорок сім?

— Бо за останню годину ти порушила сорок сім правил виживання, здорового глузду й дружби.

Я зняла шолом і поставила його на підлогу.

— Я не заходила всередину складу.

— Вітаю. Ти просто підкралася до людей, які чекали на когось, отримала погрози від невідомого номера, побилася з охоронцем і втекла від можливої пастки. Майже домашній вечір.

— Ти хвилювався.

— Я уявляв, як пояснюю твоїй мамі, що ти знову вирішила “просто подивитися”. Так, я хвилювався.

Це зачепило. Бо мама. Бо тато. Бо я ще відчувала на собі батькові обійми, його тихе: “Тоді повертайся.” Я пройшла в кімнату й скинула куртку на спинку стільця.

— Вони знали, що я прийду.

Макс одразу перестав злитися. Не тому, що минуло. Просто страх став сильнішим.

— Я теж так думаю.

Він повернувся до моніторів. На центральному екрані було відкрите фото, яке мені надіслали під мостом.

Я біля складу. Знята зверху. Чітко, холодно, майже красиво. Наче хтось не просто стежив. Наче хтось насолоджувався тим, що я про це дізнаюся.

— Джерело? — запитала я.

— Одноразовий номер. Маршрут через три пересилання. Частина йде через закордонні сервери, частина — через локальну мережу, яку я не можу пробити без ризику.

— Тобто це не аматор.

— Ні. І він знає твоє ім’я Raven.

Я стиснула щелепи.

Raven.

Це слово ніби вкололо під шкіру.

У підпільних базах мене знали так. У кількох темних чатах. У колі людей, які продавали інформацію, зламували двері, яких не існувало, і ніколи не ставили зайвих питань. Але зв’язати Raven з Алісою Морено було непросто. Майже неможливо. Якщо ти не дуже близько. Або якщо хтось уже давно дивився саме в мій бік.

— Може, це Вейл, — сказала я.

Макс повільно повернувся.

— Може.

— Але?

— Але я не впевнений.

— Ти ж сам казав, що доступ був внутрішній.

— Так. Але повідомлення не схоже на офіційний стиль великої корпорації чи людини, яка звикла наказувати. Воно… інше.

— Поясни.

Макс потер обличчя долонями.

— Вейл, якщо він такий, як про нього говорять, не буде гратися в “ти швидша, ніж я думав”. Він просто знайде тебе.

— Дуже заспокійливо.

— Я серйозно. Це повідомлення схоже не на попередження влади. А на гру.

Я подивилася на фото.

— Хтось грає зі мною.

— Так.

— І водить по колу.

— Так.

— Два роки.

Макс не відповів. Бо відповідь уже була в кімнаті. На дошці. На фото Лії.
На всіх стрілках, які поверталися до слова “Едем”.

Я підійшла до дошки й провела пальцем по лінії від Route P-17 до Vale Industries.

— Я чула їхню розмову, — сказала я. — Вони сказали, що архів підняли “з верхівки”. Один спитав: “Вейл?” Другий відповів: “Не називай імен.”

Макс застиг.

— Ти цього раніше не сказала.

— Я була зайнята втечею.

— Алісо.

— Так, знаю. Важливо.

Він швидко відкрив нове вікно й почав записувати.

— Якщо вони самі назвали Вейла, це може означати два варіанти. Перший: він справді дав наказ.

— Другий?

— Хтось хоче, щоб усі думали, що наказ від нього.

Я мовчала. Бо другий варіант був небезпечніший. Якщо Вейл винен, усе просто. Зламати, знайти докази, знищити його фасад. А якщо його ім’я — ширма? Тоді справжній ворог ближче, ніж здається. І розумніший, ніж я хотіла б.

— Я не люблю другий варіант, — сказала я.

— Я теж. Він означає, що ми не знаємо, де головний вузол.

Я глянула на чорну візитку з літерою V.

— Але знаємо, через які двері треба зайти.

Макс застогнав.

— Я майже бачу, як у твоїй голові формується чергова самогубна ідея.

— Мені потрібен прямий доступ до когось із Vale.

— Ні.

— Я ще не сказала план.

— Мені вистачило слова “прямий”.

— Максе.

— Ні. Ти вчора ледве втекла. Сьогодні тебе вже знають. Завтра ти хочеш просто постукати в двері корпорації Вейла й сказати: “Привіт, я хакерка, яка підозрює вас у зникненні моєї сестри”?

— Я б сказала це красивіше.

— Я не сумніваюся, що перед смертю ти будеш саркастична.

Я різко повернулася.

— Не говори так.

Він замовк. На мить між нами стало дуже тихо. Я не боялася смерті так, як мала б. Можливо, це й лякало людей навколо мене найбільше. Але чути це від Макса було інакше. Бо він не казав це для драми. Він справді уявляв. Мене бездиханну. Дзвінок моїм батькам. Ще одну порожню кімнату в нашому домі. Я повільно видихнула.

— Вибач.

Він кивнув, але очі не підняв.

— Я теж.

На кілька секунд ми обоє дивилися на дошку. Потім Макс тихо сказав:

— Я спробував пробити жінку зі складу.

Я одразу напружилася.

— І?

— Поганий кадр. Але за силуетом, одягом і бейджем із пресконференції, яку вчора транслювали онлайн, вона може бути пов’язана з Eden Support Program. Єлена Грей.

Він вивів фото на екран. Жінка у світлому костюмі. М’яка усмішка. Доглянуте волосся. Погляд людини, яка вміє переконувати, що все буде добре. Я зненавиділа її одразу. Можливо, несправедливо. Але щось у її усмішці було надто гладким.