Розділ 6: Ніколас. Коли система дає збій

Ніколас

Я не любив, коли хтось торкався моїх речей.

Не через власність. Власність можна купити, відібрати, повернути або знищити.

Я не любив сам факт втручання.

Коли хтось заходив на мою територію без дозволу, він не просто порушував межу. Він ставив під сумнів контроль. А контроль був єдиною мовою, яку це місто розуміло без перекладу.

Повідомлення від Себастьяна прийшло о 23:14.

Південний склад. Рух підтверджено. Не наші люди.

Я стояв біля вікна в кабінеті, тримаючи телефон у руці, і дивився на місто, яке вночі знову вдавало, що стало чеснішим.

Не стало. Просто темрява краще пасувала до його обличчя.

Я набрав Себастьяна. Він відповів після першого гудка.

— Ти бачив? — запитав він без привітання.

— Хто там?

— Поки не знаю. Одна машина, кілька людей. Жінка передала папку. Мої не встигли підійти ближче без ризику засвітитися.

— Чому?

— Бо там була ще одна змінна.

Я не любив це слово. Змінна. Воно означало те, що не вписується в план.

— Яка?

Себастьян замовк на пів секунди.

Занадто довго для нього.

— Дівчина.

Пальці самі стиснули телефон.

— Яка дівчина?

— Не бачили обличчя добре. Рухалася професійно. Спостерігала за передачею. Потім її помітили, вона влаштувала коротку бійку й пішла.

Я повільно заплющив очі. Переді мною одразу виник чорний ринг. Розбита губа. Погляд без страху.

— Аліса Морено, — сказав я.

Себастьян тихо хмикнув.

— Я теж так подумав.

— Ти впевнений?

— Ні. Але стиль дуже схожий. Б’є швидко, думає ще швидше, слухається наказів приблизно ніколи.

— Ти вже її так добре вивчив?

— Ні. Просто деякі катастрофи впізнаються з першого погляду.

Я відкрив очі.

— Де вона зараз?

— Пішла. На байку. Наші не переслідували.

— Чому?

— Бо я не дав наказу.

— А мав би.

— Мав би, якби хотів її сполохати. А я подумав, що ти, можливо, захочеш спочатку зрозуміти, чому дівчина з підпільного клубу влізла в склад, який сьогодні підняли з архіву через внутрішній доступ Vale.

У кабінеті стало тихіше. Не насправді. Просто деякі речення вміють вимикати весь зайвий шум.

— Повтори, — сказав я.

— За годину до руху на складі хтось відкрив старий архівний маршрут через партнерський портал. Доступ — високий внутрішній рівень. Не звичайний співробітник.

Я повільно повернувся від вікна до столу.

На ньому все ще лежала папка Eden Support Program.

— Хто саме?

— Ідентифікатор замаскований.

— У моїй системі?

— Саме це мене й хвилює.

Я поклав вільну руку на край столу. Холодне дерево під пальцями допомагало думати.

— Скільки людей мають такий доступ?

— Достатньо, щоб це було проблемою. Недостатньо, щоб назвати це випадковістю.

— І серед них я.

— Так.

— Тобто хтось міг використати рівень, близький до мого.

— Або твій.

Я мовчав. Себастьян теж.

Він був одним із небагатьох, хто міг сказати мені таке вголос і не втратити язик. Не тому, що я був м’якший до нього.

А тому, що він говорив не для провокації. Для справи.

— Перевір усі входи за останні сорок вісім годин, — сказав я. — Без залучення внутрішньої кібербезпеки.

— Не довіряєш своїм?

— Я не знаю, кому саме не довіряти. Це гірше.

— Згоден.

— І знайди дівчину.

— Обережно?

— Дуже.

Себастьян хмикнув.

— Ти ж розумієш, що слово “обережно” поруч із нею звучить як поганий жарт?

— Тоді зроби так, щоб вона не помітила.

— Якщо це Аліса Морено, вона помітить.

— Себастьяне.

— Добре. Я зроблю красиво.

— Мені не потрібно красиво. Мені потрібно тихо.

— Ти вбиваєш мій стиль.

Я скинув виклик. Гумор Себастьяна був корисним рівно до тієї секунди, поки не заважав мені думати.

А зараз мені потрібно було думати дуже швидко.

Склад. Архівний маршрут. “Едем”. Невідома передача.

І Аліса Морено, яка якимось чином з’явилася саме там, де не мала бути.

Випадковість? Ні.

Я не вірив у випадковості, які повторюються двічі. Я натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.

— Маркуса до мене.

Секретарка відповіла майже миттєво:

— Пане Вейл, містер Рейн уже в дорозі. Він просив зустріч через термінове питання.

Я повільно прибрав палець із кнопки. Цікаво. Дуже цікаво.

— Нехай заходить, коли прибуде.

— Так, пане Вейл.

Я вимкнув зв’язок і подивився на папку.

На обкладинці срібними літерами було написано:

Eden Support Program.

Назва, яка останні двадцять чотири години з’являлася надто часто.

Я відкрив папку ще раз. Те саме.

Звіти. Списки партнерів. Кошториси. Маршрути. Програми допомоги. Фотографії щасливих людей.

Надто гладко. Надто чисто. Ніби хтось довго полірував поверхню, щоб ніхто не дивився під неї.

Я взяв ручку й обвів пальцем один із рядків.

Partner Logistics Route P-17. Архівовано. Статус: неактивний.

Той самий маршрут. Я не пам’ятав його. А я пам’ятав усе, що мало значення.

Отже, або він не мав значення тоді, або хтось зробив усе, щоб я так подумав.

Двері відчинилися. Маркус увійшов без поспіху.

Темний костюм. Рівна постава. Бездоганне обличчя. Як завжди.

І саме це раптом почало дратувати.

Людина, яка завжди виглядає спокійною, або дуже сильна, або дуже добре щось ховає.

— Ви хотіли мене бачити? — запитав він.

— Ти сам просив зустріч.

— Так. Є питання щодо завтрашнього закритого прийому з партнерами. Деякі маршрути безпеки потрібно змінити.

— Чому?

— Після пресконференції зросла увага. Журналісти копають активніше, ніж очікувалося.