Розділ 5: Аліса. Слід, який веде в пащу

Аліса

Я заснула на дивані Макса під ранок.

Точніше, я відключилася на дві години між чужими доменами, старими записами компаній і фотографією Ніколаса Вейла на екрані.

Спати нормально не вийшло. Щоразу, коли я заплющувала очі, бачила не сон. Бачила Лію.

Її сміх на кухні. Її пальці, що заплітали мені волосся, коли я була малою. Її сердитий погляд, коли вона вперше дізналася, що я ганяю на байку без нормального захисту.

А потім — порожнечу.

Ту саму, яка оселилася в нашому домі два роки тому й відтоді нікуди не пішла.

Я прокинулася від запаху кави й тихого бурмотіння Макса.

— Ні, ні, ні… хто ж так будує захист, ви що, параноїки з бюджетом невеликої країни?

Я розплющила очі.

Макс сидів за столом у тій самій футболці, у якій зустрів мене вночі. Волосся стирчало в різні боки, перед ним стояли дві чашки кави, три монітори світилися рядками коду, а на підлозі лежав відкритий пакет із печивом.

— Ти спав? — спитала я хрипло.

Він здригнувся.

— Не підкрадайся.

— Я лежу на дивані.

— Ти навіть лежачи створюєш загрозу.

Я сіла й поморщилася. Ребра відгукнулися болем. Губа пекла менше, але обличчя все одно відчувалося так, ніби вночі я сперечалася зі стіною. І стіна частково виграла.

Макс озирнувся на мене.

— Кава на столі. Знеболювальне поруч. І перш ніж ти скажеш “мені не треба”, я нагадаю: ти не героїня бойовика.

— Шкода. Там хоча б саундтрек кращий.

— Там героїні теж приймають знеболювальне, просто це вирізають на монтажі.

Я взяла таблетку й запила кавою. Гірка. Міцна. Майже незаконна. Ідеально.

— Що знайшов? — запитала я.

Макс повільно розвернувся в кріслі. Обличчя в нього було таким, що я одразу зрозуміла: нічого хорошого.

— Vale Industries — це не компанія, — сказав він. — Це фортеця, яка народила маленьких фортець, а ті ще менших фортець, і всі вони ненавидять людей.

— По суті.

— По суті: напряму ми туди не зайдемо.

— Тобто ти не можеш?

Він образився.

— Я сказав “напряму”. Не перекручуй мої геніальні формулювання.

— Добре. Обхідні шляхи?

Він відкрив на центральному моніторі схему. Купа назв, ліній, доменів, підрядників і партнерських сервісів. Виглядало так, ніби хтось намалював павутину, а потім вирішив, що цього мало, і додав ще п’ять шарів.

— У Vale є внутрішній портал для партнерів. Через нього працюють фонди, логістичні підрядники, охоронні структури, медичні партнери. Повний доступ ми не отримаємо без ключів. Але…

Я нахилилася ближче.

— Але?

— Один старий підрядник “Едему” досі висить у системі. Маленька транспортна компанія. Формально вже неактивна, але її обліковий запис не видалили. Це не двері. Це щілина під дверима.

— Можемо пролізти?

— Теоретично.

— Максе.

— Практично — теж, але я хочу зафіксувати, що це погана ідея.

— Зафіксував?

— Так.

— Тоді працюємо.

Він зітхнув так драматично, ніби я особисто змусила його підписати договір із дияволом.

— Нам потрібен час. І нормальна легенда. Якщо ми просто спробуємо зайти, система побачить дивну активність. Треба імітувати запит від підрядника.

— Який саме запит?

— Наприклад, перевірка старого маршруту. Архівний доступ. Внутрішній документ. Щось таке, що не викличе червоних сирен і людей у чорних костюмах біля моїх дверей.

— Ти дуже боїшся людей у чорних костюмах.

— Я розумний. Це різні речі.

Я глянула на дошку.

Чорна візитка з літерою V тепер висіла поряд із фото Лії. Від неї Макс провів кілька нових ліній: Vale Industries, Eden Support Program, SafeRoute, порт, Грант.

Схема стала щільнішою. Небезпечнішою. Але вперше за довгий час вона не виглядала як хаос.

— Нам треба знайти Гранта, — сказала я.

Макс потер очі.

— Я шукаю. Але він зник після клубу. Телефон вимкнений. Камери біля “Арени” частково чистили.

— Частково?

— Хтось вирізав кілька хвилин з камер біля заднього виходу.

Я повільно повернула до нього голову.

— До чи після того, як я була в приватній кімнаті?

— Після.

— Значить, його хтось забрав.

— Або він сам знав, як зникнути.

— Грант не виглядав як людина, яка щось робить сама.

— Згоден.

Я встала, підійшла до вікна й відсунула штору.

День уже давно почався. Сірий, холодний, із мокрими дахами й машинами, що повзли внизу, як жуки в скляних панцирах.

Десь у цьому місті Ніколас Вейл проводив свої пресконференції, усміхався камерам і говорив про допомогу.

Десь у цьому місті моя сестра зникла так, ніби її не існувало. І десь між цими двома речами ховався “Едем”.

— Я поїду додому, — сказала я.

Макс повернувся так різко, що крісло скрипнуло.

— Що?

— Мама писала. Тато теж. Якщо я не з’явлюся, вони почнуть хвилюватися сильніше.

— Вони вже хвилюються сильніше.

— Знаю.

— Ти в такому вигляді?

Я торкнулася губи.

— Замажу.

— Синець біля ребер теж замажеш? Чи скажеш, що впала на… що там зазвичай кажуть люди, які погано брешуть?

— На двері.

— Ніхто не падає на двері губою.

— Я креативна.

Макс встав і підійшов до мене.

— Алісо, може, сьогодні без пошуків? Один день. Просто побудь із ними.

Я хотіла відповісти різко. Не змогла. Бо він не просив зупинитися.

Він просив дати моїй сім’ї кілька годин, у яких я не тікаю, не брешу і не шукаю черговий спосіб померти за правду.

— Я заїду, — сказала тихіше. — Але потім повернуся.

— Звісно, повернешся. Бо здоровий сон, нормальна їжа і психологічна стабільність — це явно не наш жанр.

Я взяла куртку.

— Максе.