Розділ 4: Ніколас. Фасад із білого мармуру

Ніколас

Ранок завжди був чеснішим за ніч.

Ніч приховувала гріхи під неоном, алкоголем і чужими голосами. Вона дозволяла людям думати, що темрява робить їх сміливішими, розумнішими, небезпечнішими. Ранок забирав цю ілюзію.

Він показував усе без прикрас: пом’яті костюми, порожні келихи, сліди крові на підлозі клубу, чужі помилки, які вночі здавалися геніальними рішеннями. Я не любив ранок.Але поважав.

О сьомій тридцять я вже стояв біля панорамного вікна свого кабінету на верхньому поверсі Vale Tower. Місто піднімалося під моїми ногами зі скла, бетону, шуму й брехні. Десь унизу люди поспішали на роботу, відкривали кав’ярні, сварилися в заторах, цілували одне одного на переходах і думали, що живуть звичайне життя.

Більшість із них не знала, скільки ниток тримає це місто. І хто стискає їх у руці. На столі лежали папки для сьогоднішньої пресконференції. Білі, ідеально рівні, з тисненим срібним логотипом моєї компанії.

Vale Industries.

Для світу це означало технології, інновації, інвестиції, благодійність. Для тих, хто знав більше, — владу. Я взяв першу папку й відкрив її.

Новий благодійний напрям: Safe Future Initiative.
Партнерські програми: підтримка жертв насильства, юридична допомога, тимчасове житло, захищені маршрути, реабілітація.

Красиві слова.Занадто красиві.

Я переглянув сторінки швидко, але уважно. Пресреліз. Список партнерів. Фотографії. Графік виступів. Імена журналістів. Питання, які могли поставити. Відповіді, які мій PR-відділ підготував так, щоб я виглядав людяним, але не слабким.

Я кинув папку назад на стіл. Двері відчинилися без стуку. Так могли робити тільки двоє людей.

Себастьян і Данте. Себастьян увійшов першим.

На ньому був темно-синій костюм бездоганного крою, але краватки, як завжди, не було. Він ненавидів усе, що стискало горло. Казав, що в його житті достатньо людей, які намагаються це зробити метафорично.

У руках він тримав каву. Одну. Для себе.

— Ти мав прийти о восьмій, — сказав я.

— А ти мав не виглядати так, ніби не спав.

— Я спав.

— Очі кажуть, що ти брешеш.

— Твоє обличчя каже, що ти хочеш отримати новий контракт лише тому, що маєш нахабство мене дратувати.

Себастьян сів у крісло навпроти й зробив ковток кави.

— Моє нахабство — частина мого шарму.

— Не перебільшуй.

— Це не перебільшення, це бренд.

Я не відповів.

З Себастьяном було марно сперечатися, коли він приходив у такому настрої. Він міг годинами поводитися як людина, яка випадково зайшла на мою територію й забула, що інші за це могли втратити язик.

Можливо, саме тому я й тримав його поруч. Він не боявся. А люди, які не бояться тебе, — або дурні, або цінні. Себастьян був не дурним.

— Перевірив безпеку? — запитав я.

— Так.

— І?

— Забагато входів, забагато камер, забагато журналістів, які думають, що пресбейдж робить їх безсмертними.

— Конкретніше.

Він дістав планшет і кинув його на стіл переді мною.

— Периметр закритий. Дві групи моїх людей зовні. Три всередині. Твої люди на VIP-рівні. Маршрути відходу — два основні, один аварійний. Якщо хтось вирішить зробити дурницю, у нього буде приблизно вісім секунд, перш ніж його винесуть так делікатно, як це можливо перед камерами.

— Добре.

— Не зовсім.

Я підняв на нього погляд. Себастьян більше не усміхався.

— У списку партнерів є кілька фондів, які я не люблю.

— Ти не любиш більшість фондів.

— Бо більшість із них створені не для допомоги, а для красивих фотографій і чистих податкових звітів.

— Я не плачу тобі за моральні лекції.

— Ні, ти платиш мені за безпеку. А безпека починається з питання: хто стоїть поруч із тобою на сцені.

Я взяв планшет і відкрив список.

— Назви.

— Eden Support Program, наприклад.

Пальці на екрані зупинилися лише на мить. Достатньо коротко, щоб більшість не помітила. Себастьян помітив. Він завжди помічав.

— Що з ними? — запитав я рівно.

— Офіційно все чисто. Занадто чисто. Вони дуже люблять слова “порятунок”, “захист”, “новий шлях” і “довіра”. Я не довіряю людям, які так часто повторюють слово “довіра”.

— Факти?

— Поки що відчуття.

— Твої відчуття коштують мені занадто дорого.

— І майже завжди окупаються.

Я перегорнув сторінку.

Eden Support Program.

Заснована три роки тому. Партнерські зв’язки з кількома благодійними структурами, медичними центрами, програмами тимчасового житла. Частково фінансувалася через один із відкритих благодійних напрямів Vale Industries.

Куратор від моєї компанії: відділ соціальних проєктів. На папері — нічого підозрілого. Але я давно навчився не довіряти паперу. Папір завжди мовчить так, як його навчили.

— Перевір їх глибше, — сказав я.

Себастьян схилив голову набік.

— Це наказ чи твоя інтуїція нарешті вирішила познайомитися з моєю?

— Це прохання не ставити зайвих питань.

— Тобто наказ.

— Себастьяне.

Він підняв руки.

— Уже перевіряю.

Я закрив папку.

— І без шуму.

— Я завжди працюю без шуму.

Я подивився на нього. Він усміхнувся.

— Майже завжди.

Двері знову відчинилися. Цього разу без стуку увійшов Данте.

Мій молодший брат виглядав так, ніби навмисно вдягнувся не для ради директорів. Чорна футболка під розстебнутою сорочкою, темні джинси, волосся трохи розтріпане, у руках — шолом від мотоцикла.

Я подивився на шолом. Потім на нього.

— Ти приїхав на мотоциклі.

— Доброго ранку і тобі, брате.

— У центрі міста дощ.

— Саме тому було веселіше.

Себастьян тихо засміявся. Я кинув на нього погляд. Він одразу зробив вигляд, що розглядає каву. Данте пройшов до дивана й упав на нього так, ніби це був не мій кабінет, а його вітальня.