Зламай мене, якщо зможеш

Розділ 3: Аліса. Чорне крило

Аліса

Я не поїхала додому.

Це було перше правило після кожного підпільного бою: ніколи не повертайся одразу туди, де тебе можуть шукати.

Друге правило: не вір, що за тобою ніхто не їде.

Третє: якщо здається, що все минуло добре, значить, ти просто ще не знаєш, де саме помилилася.

Мій байк летів нічним містом, а в дзеркалах заднього виду миготіли фари. Більшість машин були випадковими. Таксі, нічні кур’єри, хтось повертався з бару, хтось тікав від власного життя до ранку.

Але одна чорна машина трималася позаду занадто довго. Я не панікувала. Паніка — це розкіш для тих, у кого є час.

Я різко звернула в бічну вулицю, проскочила між двома будівлями, виїхала на стару промислову дорогу й натиснула на газ. Двигун заревів, байк слухняно рвонув уперед, а холодне повітря вдарило в обличчя крізь щілину шолома.

Фари в дзеркалі зникли. Або машина відстала. Або її водій був достатньо розумний, щоб не палитися.

Я проїхала ще три квартали, змінила маршрут двічі, зупинилася біля закритої автомийки й лише тоді дозволила собі видихнути.

Губа боліла. Ребра теж. Торрес усе-таки вмів бити. Шкода, що думати не вмів так само добре. Я зняла шолом, сіла просто на бордюр і дістала з кишені чорну візитку.

Срібна літера V блиснула під світлом ліхтаря. Проста. Холодна. Дорога.

На ній не було номера, адреси, імені чи посади. Лише символ. Так залишають слід люди, які впевнені, що їх і так знайдуть. Або хочуть, щоб знайшли.

— Хто ти такий? — тихо запитала я, розглядаючи візитку.

Відповіді, звісно, не було. Тільки вітер, порожня вулиця і присмак крові на губі. Телефон завібрував утретє за останні десять хвилин.

Макс:
Ти ігноруєш мене. Це або значить, що ти мертва, або робиш щось дурне. Враховуючи, що ти не відповідаєш, обидва варіанти можливі.

Я набрала:

Жива. Дурне — в процесі.

Він відповів майже миттєво:

Я ненавиджу, коли ти підтверджуєш мої страхи. Де ти?

Біля старої автомийки на Грант-стріт.

Ти відірвала хвіст?

Я глянула на порожню дорогу.

Можливо.

Це слово треба заборонити законом. Їдь до мене.

Я подивилася на візитку.

Потім на повідомлення від мами, яке досі висіло непрочитаним у верхній панелі.

Доню, ти сьогодні заїдеш? Тато питав про тебе. Я зробила твій улюблений чай.

У грудях знову стиснулося. Чай. Мама завжди писала про чай, коли насправді хотіла сказати: “Я боюся за тебе.”

Батько завжди “питав про мене”, коли насправді сидів на кухні мовчки й чекав, чи почує мій ключ у дверях. Я могла поїхати до них. Могла сісти за стіл, дозволити мамі торкнутися мого обличчя й збрехати, що це просто випадковий удар. Могла витримати батьків погляд, у якому кожного разу було одне й те саме питання:

Скільки ще ти будеш ризикувати?

Але в моїй кишені лежала нова зачіпка. А я ніколи не поверталася додому з зачіпкою, доки не перевіряла її. Я написала мамі:

Не сьогодні, мам. Пізно. Люблю тебе.

Потім додала:

І передай татові, що я в порядку.

Палець завис над екраном. Я видалила останнє речення. Бо це була брехня. Залишила тільки першу частину й натиснула “надіслати”.

Потім завела байк і поїхала до Макса. Макс жив у старому будинку на шостому поверсі без ліфта. Він казав, що це корисно для здоров’я. Я казала, що це причина, чому він ніколи не виходить надвір.

Його квартира була схожа на хаос, який намагався прикинутися робочим простором: три монітори на столі, дроти всюди, чашки з недопитою кавою, коробки з піцою, старий диван, на якому вже давно ніхто не спав нормально, і біла дошка на стіні.

На дошці було моє життя за останні два роки.

Фотографії.
Стрілки.
Дати.
Міста.
Назви фондів.
Номери рахунків.
Камери спостереження.
Порти.
І посередині — фото Лії.

Вона усміхалася на ньому так, ніби світ ще був нормальним. Я ненавиділа це фото. І не могла прибрати. Макс відчинив двері ще до того, як я встигла постукати.

Він був у старій сірій футболці, з розпатланим волоссям і поглядом людини, яка вже подумки планувала мої похорони, але все ще сподівалася мене насварити живою.

— Ти виглядаєш жахливо, — сказав він замість привітання.

— І я теж рада тебе бачити.

— У тебе губа розбита.

— Дякую, я не помітила.

— Ребра?

— Болять.

— Голова?

— На місці.

— Мозок?

— Працює краще, ніж твій ліфт.

— У мене немає ліфта.

— Ось саме.

Він пропустив мене всередину й зачинив двері на три замки.

— Покажи.

— Максе…

— Сідай.

— Ти не лікар.

— А ти не безсмертна, хоча дуже стараєшся всіх переконати.

Я сіла на диван, а він приніс аптечку. Макс завжди робив вигляд, що його дратують мої травми, але руки в нього були обережні. Він промив розсічену губу, оглянув синець біля ребра й мовчав рівно пів хвилини.

Для нього це було багато.

— Торрес? — нарешті спитав він.

— Торрес.

— Він живий?

— На жаль для його самолюбства — так.

Макс видихнув крізь ніс.

— Ти перемогла?

Я підняла брову.

— Ображаєш.

— Я не ображаю. Я збираю статистику твоєї безвідповідальності.

— Додай галочку в колонку “ефектно”.

— Я додам галочку в колонку “потребує нагляду”.