Розділ 2: Ніколас. Дівчина, яку він мав забути

Ніколас

Я не любив підпільні бої.

Не через кров.
Не через біль.
І точно не через жорстокість, яку люди внизу називали розвагою.

Жорстокість мене не лякала.

Я просто не любив хаос.

А клуб “Арена” був саме ним.

Музика била в стіни так гучно, що келихи на скляному столі ледь помітно тремтіли. Унизу, навколо чорного рингу, натовп ревів, сміявся, кричав і робив ставки. Хтось прийшов сюди за адреналіном. Хтось — за грошима. Хтось — за відчуттям влади над чужим болем.

Я прийшов не за цим.

З другого поверху, за затемненим склом VIP-зони, було видно весь зал. Ідеальна позиція для тих, хто не любить бути частиною натовпу, але хоче бачити кожен його рух.

Мені подобалися такі місця тільки з однієї причини.

Тут люди швидко забували, що за ними можуть спостерігати.

— Торрес сьогодні фаворит, — сказав Маркус.

Він стояв праворуч від мене, як завжди бездоганний. Темний костюм, спокійний погляд, руки складені перед собою. Маркус Рейн умів бути поруч так, щоб його майже не помічали, але всі розуміли: він чує більше, ніж говорить.

Моя права рука.

Моя тінь.

Людина, якій я довіряв справи, що не мали потрапляти в чужі вуха.

— Хто проти нього? — запитав я, не відводячи погляду від рингу.

Маркус переглянув список на планшеті.

— Аліса Морено.

Ім’я мені нічого не сказало.

Ще одне ім’я.
Ще один боєць.
Ще одна людина, яка, можливо, вирішила, що біль — найшвидший спосіб заробити.

— Вона нова? — запитав я.

— Ні. Уже билася тут кілька разів. Має репутацію проблемної.

Я повільно повернув до нього голову.

— Проблемної?

— Не слухає порад. Не грає на публіку. Часто перемагає тих, кого не повинна перемагати.

Я знову подивився вниз.

— Тоді вона не проблемна. Вона цікава.

Маркус нічого не відповів.

Він давно навчився мовчати тоді, коли інші намагалися показати свою розумність зайвими словами.

Унизу згасла частина світла. Над рингом спалахнули холодні білі прожектори. Натовп загув голосніше.

Спершу вийшов Торрес.

Великий. Важкий. Упевнений у собі настільки, що це вже межувало з дурістю.

Я бачив таких чоловіків сотні разів. Вони думали, що сила — це розмір кулака. Що страх — це повага. Що якщо люди відступають із дороги, значить, вони визнають тебе сильнішим.

Насправді іноді люди відступають просто тому, що не хочуть бруднити взуття.

Потім на ринг вийшла вона.

Аліса Морено.

І на кілька секунд шум унизу ніби віддалився.

Вона була в чорному: спортивна майка, темні штани, бинти на руках. Волосся зібране недбало, плечі рівні, крок спокійний. У ній не було показної агресії. Вона не намагалася виглядати страшною. Не посміхалася натовпу. Не шукала підтримки.

Вона вийшла на ринг так, ніби все навколо не мало значення.

Ні крики.
Ні ставки.
Ні чоловік навпроти, який був удвічі більший за неї.

Це було перше, що я помітив.

Друге — її очі.

Навіть крізь скло й відстань я бачив: у них не було страху.

Не тому, що вона не розуміла ризику.

Ні.

Так не бояться люди, які вже давно познайомилися з болем і перестали вважати його головним ворогом.

— Вона не виглядає стурбованою, — сказав я.

— Торрес більший удвічі.

— Саме тому вона й не стурбована.

Маркус кинув на мене короткий погляд.

— Ви вже робите ставку?

— Я не роблю ставок, Маркусе.

— Звісно.

— Я оцінюю ризики.

Він ледь помітно всміхнувся.

— І який ризик у Торреса?

Я подивився, як Аліса розминає пальці, стискає рукавички й нахиляє голову, слухаючи суддю лише наполовину.

— Він думає, що вже переміг.

Пролунав сигнал.

Торрес пішов першим.

Передбачувано.

Він кинувся на неї грубо, важко, з усією своєю самовпевненістю. Аліса відступила рівно настільки, щоб його удар пройшов повз. Не більше. Без паніки. Без зайвої краси.

Потім ударила.

Швидко.

Точно.

Не для видовища.

Для результату.

Я поставив склянку на стіл і схрестив руки на грудях.

Тепер це було справді цікаво.

Торрес тиснув. Намагався загнати її до канатів. Вона не дозволяла. Вислизала, поверталася, змушувала його розвертатися, витрачати сили, злитися.

Вона не боролася з його силою напряму.

Вона використовувала її проти нього.

Розумно.

Натовп кричав дедалі голосніше. Людям подобалося бачити, як слабший, на їхню думку, намагається вижити. Вони хотіли видовища. Хотіли крові. Хотіли моменту, коли дівчина впаде й доведе їхню правоту.

Аліса не падала.

Потім Торрес влучив.

Його удар розсік їй губу. Навіть із другого поверху я побачив тонку темну лінію крові.

Зал вибухнув ревом.

Маркус тихо сказав:

— Тепер усе.

Я не відповів.

Бо знав — ні.

Не все.

Аліса повернула голову назад.

Повільно.

Вона провела язиком по розбитій губі й усміхнулася.

Не для натовпу.
Не для Торреса.
Не для того, щоб приховати біль.

Це була усмішка людини, яка щойно прийняла рішення.

Торрес зробив помилку, коли вирішив, що цей удар зламає її.

Насправді він її розбудив.

Аліса пішла вперед.

І тоді бій змінився.

Вона рухалася інакше. Холодніше. Точніше. Торрес усе ще був сильніший, але сила без контролю швидко стає тягарем.

Він злився.

Вона рахувала.

Крок.
Удар.
Відхід.
Поворот.
Ще удар.

Перший раз вона збила його з ніг несподівано. Натовп завмер, ніби хтось вимкнув звук. Потім Торрес піднявся, уже без усмішки.

Другий раз він упав важче.

А втретє — не зміг одразу піднятися.

Суддя почав рахувати.