Розділ 1: Аліса. Дівчина з чорного рингу

Аліса

У цьому місті ніч ніколи не була тихою.

Вона ревіла двигунами, дихала сигаретним димом, блищала неоном на мокрому асфальті й ховала в темних провулках усе те, про що вдень ніхто не хотів говорити вголос.

Я любила ніч. Не тому, що вона була красивою. А тому, що вночі люди частіше показували справжні обличчя.

Мій байк розрізав мокру дорогу, залишаючи позаду світло фар, холодний вітер і місто, яке давно навчилося ковтати чужі крики. Чорна шкіряна куртка липла до плечей після дрібного дощу, волосся вибивалося з-під шолома, а в навушнику глухо потріскував голос Макса.

— Raven, ти мене чуєш?

Я скривилася.

— Максе, якщо ти ще раз назвеш мене так у відкритому каналі, я особисто зламаю твій телефон і твоє самолюбство.

У навушнику почулося нервове хмикання.

— Ти знову їдеш у той клуб?

— Ні, Максе. Я везу печиво бабусі.

— Алісо.

— Що?

— Там сьогодні великі ставки.

— Саме тому я туди й їду.

На кілька секунд він замовк. Я вже знала це мовчання. Воно означало, що зараз почнеться лекція про “обережність”, “ризик” і “ти не безсмертна”. Я чула це багато разів. І жодного разу не послухала.

Макс був моїм найкращим другом ще з того часу, коли ми обоє вважали, що зламати шкільний журнал — це вершина хакерського мистецтва. Він був мозком, який любив працювати з безпечної відстані. Я була руками, ногами й проблемами, які він потім намагався розв’язати.

Він ненавидів, коли я лізла в небезпеку. Я ненавиділа, коли він мав рацію.

— Тобі не потрібні ці бої, — нарешті сказав він. — У нас є інші способи дістати інформацію.

Я сильніше стиснула кермо.

— У нас є шматки інформації. Уламки. Брехня. Сліди, які ведуть у нікуди. А сьогодні там буде людина, яка знає про перевезення через південний порт.

— Ти не впевнена.

— Я два роки живу на “не впевнена”.

Він знову замовк. І цього разу я була вдячна. Бо не хотіла чути співчуття.

Не хотіла, щоб хтось казав мені, що я роблю все можливе. Що Лія зникла давно. Що, можливо, вже час зупинитися. Люди дуже люблять слово “змиритися”, коли біль не їхній.

Я не змирилася. І не збиралася.

Два роки тому моя сестра зникла так, ніби її стерли з цього світу. Без тіла. Без пояснень. Без відповідей. Лише зашифрований файл, уривчасте повідомлення і слово, яке з того дня стало моїм прокляттям.

Едем.

Кожна зачіпка вела в інше місце.

Один рахунок — у підставний фонд.
Один номер — до закритого клубу.
Один запис із камери — до порту.
Одна людина — до іншої людини, яка раптом зникала раніше, ніж я встигала її знайти.

Мене водили по колу. І хтось робив це дуже розумно. Після зникнення Лії наш дім перестав бути домом.

Мама досі не прибрала її чашку з верхньої полиці. У шафі Лії досі висіли сукні, які вже давно втратили її запах, але мама все одно іноді відчиняла дверцята й торкалася тканини так обережно, ніби могла розбудити доньку.

Батько майже перестав говорити.

Раніше він сміявся голосно, сварився голосно, любив голосно. Після Лії в ньому ніби вимкнули звук. Тепер він міг годинами сидіти на кухні, дивитися у вікно й мовчати. А коли я виходила з дому, його погляд завжди чіплявся за мене так, ніби він хотів сказати: “Не йди. Я не витримаю, якщо не повернешся і ти.”

Але я йшла. Бо якщо я зупинюся — Лія назавжди залишиться там, де її сховали. І я ніколи собі цього не пробачу.

— Алісо? — голос Макса повернув мене в реальність.

— Я тут.

— Ти знову мовчиш так, ніби в голові вже складаєш план, від якого в мене посивіє волосся.

— У тебе темне волосся. Нічого не буде видно.

— Дуже смішно.

— Дякую. Я тренувалася.

— Послухай мене серйозно хоча б раз у житті.

— Це звучить нудно.

— Якщо щось піде не так — ти одразу виходиш. Без геройства.

— Максе…

— Ні. Обіцяй.

Я видихнула крізь зуби.

— Обіцяю, що постараюся не померти.

— Це найгірша обіцянка з усіх можливих.

— Але найчесніша.

Він тихо вилаявся, а я звернула в бічну вулицю й загальмувала біля старої будівлі без вивіски.

Зовні вона виглядала як покинутий склад: облізлі стіни, важкі металеві двері, кілька камер під дахом і двоє охоронців у чорному. Але зсередини долинала музика. Глуха. Важка. Така, що била в ребра ще до того, як ти переступав поріг.

Клуб називався “Арена”.

Офіційно його не існувало. Неофіційно тут збиралися ті, хто мав забагато грошей, забагато секретів і замало страху. Я заглушила двигун, зняла шолом і провела рукою по волоссю. Один з охоронців подивився на мене так, ніби досі не міг вирішити, чи пускати мене всередину, чи порадити повернутися додому.

Я всміхнулася.

— Не напружуйся, красунчику. Я сьогодні в списку.

Він скосив погляд на планшет.

— Ім’я?

— Аліса Морено.

Його брови ледь піднялися. Так. Це ім’я тут уже знали. Не всі любили. Але знали.

Охоронець відступив убік, і важкі двері відчинилися. Мене одразу накрило звуком: музика, голоси, сміх, вигуки, дзенькіт келихів, запах дорогого алкоголю, поту, парфумів і небезпеки.

Я увійшла всередину й відчула, як атмосфера клубу липне до шкіри.

У центрі залу був ринг. Чорний, підсвічений холодним білим світлом. Навколо — натовп. На першому рівні кричали, пили, робили ставки, сміялися. На другому — за затемненим склом сиділи ті, хто не любив змішуватися з простими смертними.

Багаті. Впливові. Небезпечні.

Ті, хто приходив сюди не за видовищем, а за нагадуванням: у цьому місті все можна купити. Навіть чужий біль.

— Ти все ж прийшла, — пролунав знайомий жіночий голос.

Я обернулася.

Ніка стояла біля бару, тримаючи в руках тацю з келихами. Червона помада, темне волосся, гострий погляд і вираз обличчя “я зараз скажу тобі правду, і мені байдуже, чи готова ти її чути”.