Пролог

Пролог

Два роки тому

Лія

Лія Морено завжди знала: правда має запах.

Іноді вона пахла кавою, випитою о третій ночі над розслідуванням. Іноді — холодним металом ноутбука під пальцями. Іноді — дешевим парфумом людей, які брешуть надто впевнено.

А сьогодні правда пахла страхом.

Вона сиділа в напівтемному офісі благодійного фонду “Едем”, де на стінах висіли фотографії усміхнених людей, щасливих родин і великий напис золотими літерами:

Ми повертаємо надію тим, хто її втратив.

Лія дивилася на ці слова й відчувала, як усередині все холоне.

Бо за цією надією ховалася темрява.

На екрані ноутбука миготіли файли. Імена. Дати. Маршрути. Номери рахунків. Закриті списки. Усе було заховано під виглядом благодійних програм, допомоги постраждалим, перевезень, медичних витрат і тимчасового житла.

Звичайна людина ніколи б нічого не запідозрила.

Але Лія шукала не як звичайна людина.

Вона шукала як та, хто вже втратив сон, спокій і віру в красиві вивіски.

Пальці швидко ковзали по клавіатурі. Вона відкривала один документ за іншим, зберігаючи копії на зашифрований носій.

Проєкт Едем.

Назва звучала майже свято.

Та всередині файлів не було нічого святого.

Лія прикрила рот долонею, коли відкрила чергову папку. Їй хотілося відвернутися. Закрити ноутбук. Вдати, що вона нічого не бачила.

Але тоді всі ці люди залишилися б без голосу.

Вона не могла.

Не після того, що дізналася.

Не після того, як зрозуміла: хтось використовує ім’я Ніколаса Вейла, його гроші, його компанії й його вплив, щоб прикривати злочинну мережу.

І найстрашніше було не те, що сліди вели до імперії Вейла.

Найстрашніше було те, що сам Ніколас, можливо, навіть не знав усієї правди.

Лія кілька разів перевірила дані, бо не хотіла в це вірити. Вона була майже впевнена, що саме він стоїть у центрі всього. Молодий мільярдер, перед яким схилялися політики, бізнесмени й ті, хто вважав себе недоторканним.

Але що глибше вона копала, то ясніше бачила інше.

У цій схемі був хтось поруч із ним.

Хтось із доступом до його рахунків, закритих маршрутів, охорони, фондів і людей. Хтось, кому Ніколас довіряв достатньо, щоб не перевіряти кожен крок.

Лія відкрила внутрішній звіт із позначкою:

Доступ обмежено. Тільки для керівного рівня.

— Ні, — прошепотіла вона. — Тільки не це.

У коридорі щось ледь чутно клацнуло.

Вона миттєво вимкнула звук на ноутбуці й прислухалася.

Тиша.

Занадто глибока.

У будівлі не мало бути нікого. Офіційно фонд зачинився ще дві години тому. Охоронець на першому поверсі мав думати, що Лія пішла разом з усіма.

Але вона не пішла.

Бо сьогодні нарешті знайшла те, що шукала місяцями.

Правду.

І тепер ця правда могла її вбити.

Лія швидко відкрила прихований канал зв’язку. На екрані з’явилося вікно для повідомлення. Канал не містив імені отримувача. Лише символ — чорне крило на темному фоні.

Вона сама колись допомогла створити цей захист.

Тоді це здавалося грою.

Тепер це могло стати єдиним шансом.

Лія швидко прикріпила архів із файлами. Не всі. Лише частину. Найважливіше. Те, що могло вивести на перший слід.

Потім написала коротке повідомлення:

Якщо я не повернуся — шукай “Едем”. Не довіряй тим, хто називає себе рятівниками. І не вір усім слідам. Тебе будуть вести по колу.

Вона зупинилася.

Очі защипало, але плакати не було часу.

Лія додала ще один рядок:

Пробач. Я мала сказати тобі раніше. Я люблю тебе.

У коридорі почулися кроки.

Повільні.

Впевнені.

Не охоронець.

Лія натиснула “Надіслати”.

На екрані з’явився напис:

Файл зашифровано. Передача почалася. 12%... 18%... 27%...

— Ну ж бо, — прошепотіла вона. — Давай.

Кроки стали ближчими.

Лія витягла флешку, сховала її у внутрішню кишеню піджака й озирнулася на двері.

43%... 56%... 64%...

Долоні стали вологими.

Вона відкрила друге вікно й запустила програму очищення локальних копій. Якщо її спіймають, вони не повинні отримати все назад.

78%... 89%...

Ручка дверей повільно опустилася.

Лія перестала дихати.

96%... 100%.

Передача завершена.

Вона встигла.

Двері відчинилися.

У кабінет увійшов чоловік у темному костюмі.

Спокійний.
Доглянутий.
З бездоганною поставою і поглядом людини, яка ніколи не підвищує голос, бо йому це не потрібно.

Лія повільно підвелася.

Вона знала його.

Саме це й було найстрашніше.

Це був не випадковий охоронець.
Не найманець.
Не чужий ворог із темної вулиці.

Це була людина, яку в імперії Вейла впускали без стуку.

Чоловік подивився на ноутбук. Потім на її руки. Потім знову на неї.

— Працюєш допізна? — запитав він майже м’яко.

Лія закрила ноутбук.

— Хотіла закінчити звіт.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Брехня тобі не пасує, Ліє.

У грудях стало тісно.

Він знав.

Звісно, знав.

Такі люди завжди знають раніше, ніж ти встигаєш утекти.

— Ніколас дізнається, — сказала вона тихо.

Уперше за весь час на обличчі чоловіка з’явилася усмішка.

Холодна.

Майже співчутлива.

— Ніколас бачить тільки те, що йому дозволяють бачити.

Лія відчула, як по спині пробіг холод.

— Ти зрадив його.

— Я лише зробив те, на що він ніколи б не наважився.

— Люди для тебе — це товар?

Він повільно підійшов ближче.

— Люди для всіх товар, Ліє. Просто більшість занадто лицемірні, щоб сказати це вголос.