Розділ 3

Богдан

Сонце ледь-ледь пробивалося крізь, по зимовому сірі, хмари, коли продзвенів сигнал будильника. У кімнаті було тихо, проте,в моїй голові було досить багато думок. Особливо, важливе місце займали думки про вчорашній вечір. 

Мені навіть не вірилось, що ми познайомилися так… випадково. У натовпі, серед тисячі людей, саме вона привернула мою увагу. І я радий, що знайшов привід заговорити. Її щира усмішка, трохи сором’язливий, але впевнений голос залишили теплий слід у моїй пам’яті, і як би там не було, – захоплював.  

Одразу після ранкового душу, я вже стояв на кухні, заварюючи смачну, гарячу каву. За вікном, ледь-ледь, пролітав сніг, стрілки  годинника показували дев’яту ранку, і я постійно поглядав на свій телефон. 

У голові крутилися думки, чи писати Оксані одразу, чи почекати трохи, раптом вона ще спить, чи взагалі не хотіла б ще раз зустрітися? Та ні, вона б сказала, якби це було так. І якщо вже не можу, а точніше не хочу, про неї забути, значить треба брати все в свої руки. 

Врешті-решт не втримався, відкрив повідомлення, і мої пальці нависли над клавіатурою. Я не знав що саме написати. Ото проблема. Напевно спочатку треба спитати як її самопочуття після нашого вчорашнього зіткнення.  

«Доброго ранку! Як твої рани? Сподіваюся, тобі вже краще, і ми зможемо ще раз зустрітися.» - Здається чудовий початок співбесіди. Лишилося тільки дочекатися відповіді.

Відволікся на секунду, шукаючи пульт від телевізору, і щойно загорівся екран, а люди почали щось розповідати про природу, як мій телефон подав ознаки життя. Її відповідь прийшла швидше, ніж я очікував:  

«Доброго ранку, Богдане! Дякую, вже майже не болить. А ти як? Сподіваюся, гарно виспався.»

Її повідомлення було простим, але одразу змусило мене усміхнутися, і я швидко відповів:

"Радий це чути! Ти знаєш, я поміркував над твоєю ідеєю, та все ж таки хочу спробувати зробити подарунок власноруч.  Якщо твоя пропозиція допомогти ще в силі, то, може сьогодні?»

Відправив повідомлення та нервово затамував подих, чекаючи на її відповідь. Телефон завібрував, і на екрані з'явилося сповіщення:

"Домовились! Я вільна після обіду. Зустрінемось біля ярмарку?"

Моє серце прискорилося. Запропонував зустрітися о третій годині дня, щоб встигнути відвідати магазин для рукоділля.  І вона погодилася. Здається, цей день обіцяв бути особливим. 

Оксана

– Ксеню, невже це те про що я думаю? - З хитрою усмішкою на губах, уважно мене роздивляючись, запитала подруга.

– Про що ти? - Тримаючи телефон в руках, вкотре перечитувала повідомлення від Богдана, кинула на неї зацікавлений погляд. 

– Твої очі виблискують радістю та щастям, а на вустах розквітла неперевершена усмішка, яка буває тільки в двох типів людей.

– Так? І хто ж ці люди? - Нічого не розуміючи, відклала телефон, і більш уважніше глянула на Даринку, я хитро поглядуючи на мене, розглядала свій манікюр так, наче вперше побачила.

— Все просто, це або божевільні, які живуть в своєму чарівно-спокійному світі, або ж…  

Подруга зробила невелику паузу, щоб ще більше мене заінтригувати, і нарешті продовжила, коли я нетерпляче вигнула одну брову до гори.

– Ну, або ж закохані! І щось мені здається, що під перший пункт ти ніяк не підпадаєш, отже… - З натяком вона глянула на мене, округливши очі.

–Що? - Ще досі не могла допетрати, що саме вона говорить, і вона вигукнула:

– Ти закохалася! Скажи, хто він? А головне, — коли ти встигла?

Даринка накинулася на мене з питаннями, в її палаючих жагою до знань очах, я побачила, що не відстане допоки не дізнається всієї правди.

“Може мені вдасться втекти через вікно?” - Кинула погляд в ймовірний варіант втечі, і почула:

—Навіть і не мрій втекти! Той факт що ти живеш на першому поверсі, тобі ніяк не допоможе, я все одно полізу за тобою. - Ласкаво насміхаючись, вона легенько опустила мене на стілець. Сіла навпроти, і вже серйозно сказала:

– Ти ж знаєш, мені просто хочеться бути впевненою, що не доведеться збирати твоє серце по частинах… знову… -Вона питливо заглянула в мої очі, і взяла за руку, зігріваючи своїм теплом.

– Ми познайомилися вчора на ярмарці, і він мене зацікавив. 

– І все?

– Ну… - І я таки розповіла їй, як саме провела вчорашній вечір, поки подруга відпочивала зі своїм хлопцем та його сім’єю. Вона мене уважно вислухала, задумливо кивнула, і через хвилину роздумів таки мовила:

— Сподіваюся, цього разу тобі пощастить, і в тебе, або з’явиться ще один справжній друг, або люблячий чоловік.

—Може й так. - Тихо сказала я. - Думаю, час покаже.

На цьому ми й завершили нашу розмову, і я знову глянула на екран свого телефону. Богдан запропонував зустрітися о третій, і я погодилася, і зараз, глянувши на час, задумалася. А що ж його одягти? Виходить, що це щось типу побачення, так? Чи може я помиляюся? 

Ох, як складно бути людиною. Постійно треба про щось думати, перейматися… Хоча, без цього всього, напевно було б не так цікаво жити. Ну добре, зараз не про це.

Даринка, яка весь цей час спостерігала за мною, підвелася з дивана й театрально зітхнула:
— Ну що ж, краще залишу тебе наодинці з твоїми думками. Скажу тільки одне: якщо цей хлопець насправді настільки хороший, як тобі здається, то тримайся за нього.

Я лише кивнула у відповідь. Даринка пішла, а я залишилася на кухні, задумливо дивлячись на сніг за вікном. У голові крутилися думки про те, що я маю одягнути, і вирішила зупинитися на червоному светрі з білими візерунками, та звичайних джинсах. Як на мене, досить в новорічному стилі. Додала трохи прикрас, заплела дві коси, і оглянувши себе в дзеркалі, залишилася задоволеною тим, як виглядала. 

Коли наблизився час зустрічі, я накинула улюблене  теплесеньке пальто, взула свої черевички і поспішила на ярмарку.