Розділ 2

Богдан

Місто гуло, виблискуючи вогнями і нагадуючи живу казку посеред реального світу. Люди навколо сміялися, розглядали вітрини, і я, намагаючись уникнути всього цього хаосу, майже біг крізь натовп на зимову ярмарку.  

"Вибагливий подарунок для ще більш вибагливої сестри" —ось він, мій головний план на вечір. Сестра завжди любила яскраві і нестандартні речі, тому ярмарок з унікальними прикрасами та сувенірами здавався ідеальним місцем де можна щось знайти. Але, як часто буває, реальність виявилася складнішою, ніж я собі уявляв.  

Коли вже майже втратив надію, як помітив кіоск з красивими різьбленими прикрасами. Тільки-но почав пробиратися до нього, як раптом послизнувся, й в наступну секунду почув глухе "гуп" і зрозумів, що збив когось з ніг.  

«Якого біса?!» - Почув в той самий момент, коли почав вибачатися.

– Пробачте! -  Випалив я, намагаючись допомогти підвестися дівчині, на яку налетів.  - Ви не сильно вдарилися?

Дівчина була трохи нижчою за мене, і дуже сильно привертала погляд. Почав відмічати, як пухнастий сніг падає на темне пальто та м’яко лягає на розпущене каштанове волосся.

Її очі виблискували не лише від гніву, а ще й від яскравих вогнів навколо. Але щось у цьому погляді привернуло увагу — може, та самотність, яку він і сам так добре знав.

Продовжив діалог, і коли вона відповіла: «Вдарилася,  але не сильно», я відчув себе ідіотом. Як можна було так необачно не дивитися під ноги?  

Пропозиція випити чогось гарячого була й для мене несподіванкою, але на моє здивування, вона погодилася. 

Коли я побачив, її поранені руки, дуже пошкодував, що не я опинився на тому асфальті. Якби не моя дурість, цього б не сталося.  

«Почекайте тут…» попросив я, залишаючи її на лавці, і з надією, що знайду дівчину там де й залишив коли повернуся. Швидко знайшов аптеку і купив усе необхідне. Обробляючи її рани, я намагався не показувати, як хвилююся, сподіваюся, вона не помітила як мої ж руки трохи тремтять. Вона дивилася на мене з легким подивом, та очікуванням того, що ж я робитиму далі. Проте, я бачив у її очах ще й довіру.  

Наші розмови, жарти і навіть мовчання мали у собі щось по справжньому чарівне. Я навіть й забув про те, що шукав подарунок для сестри, і зараз вся моя увага була зосереджена на цій дівчині, випадковій незнайомці, що полонила мене з першого погляду. І мені вже цікаво, що ж ця зустріч принесе нам обом?

Оксана

Ми повільно йшли уздовж рядів різдвяного ярмарку, і я ловила себе на думці, що мені надзвичайно комфортно в компанії цього чоловіка.  

Богдан ішов поруч, все ще тримаючи в руках пакет з аптеки, його кроки були розслабленими, але водночас зосередженими — він сканував прилавки, зупиняючись біля кожного другого, намагаючись знайти щось, що ідеально підійде для його сестри.  

— Вона любить якісь конкретні речі? - Поцікавилася, намагаючись трохи допомогти й полегшити його пошуки.  

— О, це довга історія. - Усміхнувся чоловік, зупиняючись біля прилавка, де продавали різьблені дерев'яні фігурки. - Вона обожнює все, що має душу, знаєш? Щось особливе, з історією. Не просто якісь дорогі речі, а те, що викликає відчуття тепла, і виражає справжню любов. 

Я кивнула, поглядом обводячи дрібнички на столі: фігурки ангелів і навіть різдвяні іграшки ручної роботи у вигляді кульок та сніжинок. Щось у словах Богдана здалося мені близьким, все таки, справжній подарунок приносить задоволення саме тоді, коли він від чистого серця. І мені здається, його сестрі дуже пощастило з таким дбайливим братом. 

— А ти сама? - Раптово запитав він, відводячи погляд від прилавка і дивлячись на мене своїми медовими очима. - Що для тебе ідеальний подарунок?  

Питання застало мене зненацька, і  я навіть трохи розгубилася, адже щойно ми обговорювали його сестру, і тут він просто спитав про мене. 

Що для мене — ідеальний подарунок? Здавалося, у звичайний день я б легко відповіла: якась книжка, можливо, мила дрібничка для дому чи щось пов’язане з подорожами. Але зараз…  

— В цьому ми чимось схожі з твоєю сестрою. Для мене важливе не щось матеріальне. - Відповіла я після паузи. - Це почуття, які людина вкладає в подарунок. Сам факт того, що про тебе думали. Від цього стає так тепло на душі, як від чашки гарячого чаю в морозний вечір.  

Богдан задумливо кивнув, але нічого не сказав, лише легенько посміхнувся.  

— А ти? Як щодо твого ідеального подарунку? - Не могла не запитати я. 

— Ну, по-перше, я згоден з твоєю думкою, а по-друге, напевно, — кохана людина поруч. Це і є найкращий подарунок. - На його вустах заграла мрійлива усмішка, і підморгнувши мені, він підвів мене до наступного кіоску. 

Тут були прикраси. Ні, навіть не так, — тут було БАГАТО прикрас, і всі вони були ручної роботи. Від чарівних червоних намист, до таких ж казкових українських силянок, герданів, а також просто неймовірних сережок. І все це диво, було зроблено людськими руками, з любов’ю. 

— До речі, а ти не думав зробити їй подарунок власноруч? Можна ж купити бісер, намистини і створити щось, що на твою думку сподобається сестрі. 

— Хм, а знаєш, це дуже гарна ідея. Але на всяк випадок краще взяти щось, бо я не дуже посидючий. І плюс, зовсім не розуміюся в творчості бісером. Може  якось спробуємо разом? - Радісно посміхаючись, він глянув на мене в очікуванні відповіді.

— Можна. І я, до речі, добре знаюся в цій майстерності, тому буду рада тобі допомогти. 

— Тоді, даси свій номер телефону? Щоб я міг тобі написати, чи подзвонити, якщо таки наважуся. 

— З радістю.   - Відповіла, дістаючи телефон. 

Він засміявся, і в його сміху було стільки тепла, що навіть морозний вечір здавався трохи менш холодним.  

— Дякую.  - Незрозуміло за що подякував чоловік, набираючи мій номер у своєму телефоні. - І… ти ж не будеш проти, якщо я просто захочу з тобою поговорити?