Розділ 1

Оксана

Зимове місто по справжньому прекрасне. Особливо в яскравому світлі фонарів. Ну, а ще, коли летить пухнастий, білий сніг. Крокуючи вузькими, засніженими вулицями, та розглядаючи вітрини, прикрашені мерехтливими гірляндами, намагалась усвідомити той факт, що ще один рік закінчується. Швидко ж промайнув, що я якось і не помітила. Та й настрою новорічного щось немає.

Хоча раніше, дуже любила ці передсвяткові дні, та їхній особливий шарм, й магічну атмосферу. Але цього року здається, на душі було самотньо. Усі друзі були зайняті своїми планами, а батьки поїхали до родичів на новорічні свята.

На головній площі було гамірно: люди каталися на ковзанах, розглядали дивовижні крижані фігури, і звісно ж фотографувалися біля величезної, святкової ялинки. Мій погляд впав вліво, і я зупинилася біля ярмаркового кіоску з гарячими напоями, роздумуючи, купити собі какао, чи може краще глінтвейн?

Не встигла навіть обдумати цю думку, як на мене хтось налетів, і я спала на асфальт, боляче вдаряючись долонями та колінами.

– Якого біса?! - Розгнівані слова легко злетіли з вуст, і я повернула голову в бік йолопа, що мене штовхнув. 

– Пробачте! – майже одночасно випалив він, зробив крок ближче і простягнув руки, в шкіряних рукавичках. – Ви не сильно вдарилися?

Глянула на нього уважніше, роздивляючись до дрібниць. Чоловік,  років двадцять п‘ять, ну може двадцять сім на вигляд. Він був вищий за мене на голову, замотаний в червоний шарф, в чорному пуховику, стояв навпроти. 

Темно-каштанове волосся, злегка скуйовджене чи то від зимового вітру, чи то від того, що ми зіштовхнулись. Легка щетина, яка додає йому трохи брутальності, очі кольору меду, що сповнені тепла, й занепокоєння. 

Проігнорувала  його  жест, важко зітхнула, сховала долоні до карманів та підвелася.
– Вдарилася, – холодно сказала, обтрушуючи сніг зі штанів. – Але, на щастя, не сильно.

– Я радий, – сказав чоловік, намагаючись зустріти її погляд. – Хоча, здається, цього недостатньо, щоб ви пробачили мене.

Примружила очі, намагаючись зрозуміти, чи він серйозно.
– Ну, якщо ви наполягаєте, можете компенсувати це чашкою чогось гарячого, – відповіла вона, киваючи в бік кіоску. Ну а чому б і ні? Хоч якась компанія буде. 

– Домовились, – усміхнувся чоловік, прямуючи разом із нею до в бік магазинчику. – Але ви маєте порадити, що краще: какао чи глінтвейн?

Дівчина злегка посміхнулася вперше за весь вечір.
– Думаю, глінтвейн, – відповіла вона. – Бо цей вечір потребує чогось зігріваючого, та піднімаючого настрій. 

Коліна й руки все таки боліли, тому й не змогла стримати вираз болю на обличчі, що не залишилося без уваги знайомого незнайомця. 

— Ви таки поранилися! Дайте глянути. - Обережно схопив мене за руки, виймаючи з кишень, та піднімаючи так, щоб краще роздивитися поранення. - Ох! Це напевно дуже неприємно. Ще раз вибачте, я справді не хотів зробити вам боляче. 

— Нічого страшного.- Перша злість зійшла на ні, її витіснили не дуже приємні відчуття від ранок. - З ким не буває. 

—Зараз, секунду. Можете почекати тут, і нікуди не йти? - Потягнув мене до однієї з лавочок, та посадив. Заглянув в очі поглядом кота зі Шреку, і повторив.- Посидіть тут, і нікуди не йдіть. Будь ласка. Я зараз.

— Добре, нікуди я не подінуся. Все, чекаю. 

Ще один погляд в мої очі, і зрозумівши що я таки лишаюся, і навіть згодилася почекати, встав та й кудись пішов. 

Дивний який. Навіть імені свого не сказав. 

Перевела погляд на руки, й скривилася від вигляду крові, що виступила з ранки. Ненавиджу кров, хоча хто ж її любить. Мабуть хіба що вампіри. І то, не факт. 

Чекати довго не довелося, і от біля мене знову стоїть той самий незнайомець, важко та швидко дихаючи, він тримав у руці пакет. Впізнаваний такий, з логотипом аптеки. 

— Зараз-зараз, ми обробимо ранки і навіть наклеємо пластир, так має швидше загоїтися. 

Присів біля мене на лавку, дістаючи з пакетику перекис водню та ватні диски. - Можна? 

Запитав коміком вказуючи на мої долоні, я тільки мовчи кивнула. Цікаво ж. 

Обережно взяв мою долоню, налив трохи перекисі, я зашипіла разом нею. Тільки, — вона від того, що мене рятувала, ну, а я, — від болю. 

— Треба трохи потерпіти, дути ні в якому разі не можна.  - З жалем  в голосі, промовив він. 

Наші погляди зустрілися, і я втонула в золоті його очей. Час зупинився, все так само летіли повз, а деякі чіплялися до нас обох, падаючи на одяг та шкіру. 

На мить мені здалося, що ми опинилися в якомусь іншому вимірі, де не було ні холоду, ні болю, ні гамору святкового міста. Лише його теплі, глибокі очі, в яких, немов у дзеркалі, відображалася моя розгубленість. 

Знову повернувся до моїх долонь, і обережно приклеїв пластир. Спочатку один, потім ще, і ще… 

— А? Чи не забагато пластирів на одну руку? - Ну справді, п‘ять штук, і все через те, що він прикрив всі місця, де була видна кров.  

—А я думав ще один треба.- Сказав задумливо, наче реально хотів це зробити. - Ну, добре, тут здається все. Давайте іншу. 

І процедура повторилася, але вже на правій руці. Знову повисло мовчання, і я задивилася на нього. 

Він знову першим порушив мовчання, тихо запитавши:
— Ще десь болить?

— Коліна трохи… - Я розгублено кивнула, і тільки тоді зрозуміла, що дивилася на нього занадто довго. Нарешті відвела погляд, намагаючись зібратися з думками.

Він уважно подивився на мене, ніби оцінюючи, чи варто починати новий рятувальний процес. Я, мабуть, виглядала трохи збентеженою, адже сама не знала, чого чекати.

— Ну, якщо дозволите, можу глянути й на коліна, — нарешті промовив він, явно намагаючись не виглядати нав’язливим. — Обіцяю, без п’яти пластирів на кожне. Можна по два, ну або в залежності від ситуації. 

Я засміялася, і це здивувало навіть мене саму. Вечір, який починався таким самотнім, раптом став чимось схожим на сцену з різдвяного фільму.