Розділ 4. Додому разом з Автором

Коли зал кав’ярні "Стравка" знову наповнився глядачами після перерви, атмосфера змінилася. Люди все ще обговорювали попередній виступ, сміялися, жартували, та коли на сцену знову вийшов Автор, гомін поволі стих.

Автор цього разу виглядав не таким енергійним і веселим, як перед перервою. Він тримав мікрофон двома руками, ніби зважуючи свої наступні слова. В його очах світився смуток.

— Шановні друзі… — розпочав він. — Наш концерт — це радість, це свято, це Новий рік, якого всі ми чекали. Але є речі, про які не можна забувати, навіть у такі моменти.

Настя відчула, як у залі стало тихо. Навіть офіціанти, що розносили каву і десерти, зупинилися, щоб послухати.

— Ця пісня — про дім. Про те, що означає втратити його… і знайти знову. Я назвав її "Дорога додому".

DJ Lev за пультом повільно підлаштовував звук. Глибокі, мелодійні ноти пролунали в залі, немов відлуння далекого вітру.

Дорога додому

(Struzhik Lev, let’s go...)

Куплет 1:

Мій дім зруйнували, я став сиротою...

Я почав шукати новий дім...

Тепер у мене немає дому...

Тому, що рашики його знищили...

Ну чому так коїться в моєм житті?...

Чому я залишився без батьків?...

Тепер я буду повним жебраком!...

Тому, що я шукаю дорогу додому...

Приспів:

Я шукаю дорогу додому,

І йду по дорозі побитій...

Я іду без перешкод,

Тому що я залишився один...

Без друзів, без батьків...

Без мами і своєї рідної сестри!

Без друзів, без батьків...

Без дядька і... Без нікого!

Куплет 2:

Я йду крізь вітер, йду крізь темряву...

Знаю, що десь там мене хтось чекає...

Але дороги назад не існує...

Бо мій світ уже не буде таким, як раніше...

Де той дім, що світився вночі?

Де голос мами, що кликав мене?

Все зникло, розчинилося у полум’ї...

Але серце шукає, бо сподівається ще...

Приспів.

Брідж:

І раптом... знову світло...

Чуже місто, але знайоме тепло...

Я знайшов... знайшов свій новий дім...

І нехай він інший, але я не сам...

Приспів.

Завершальні ноти пісні розчинилися в повітрі, а зал застиг у тиші. Кілька секунд ніхто не рухався. Навіть Настя, яка не очікувала настільки глибоких емоцій від цього вечора, сиділа, відчуваючи, як у грудях стислося щось невидиме.

І лише після цього тиша вибухнула гучними оваціями. Люди аплодували стоячи, дехто витирали очі, а офіціантка в кутку сховала обличчя за тацею.

Автор глибоко вдихнув і кивнув залу, перш ніж знову заговорити.

— Дякую вам. Для мене це багато значить. — Він зробив паузу, ніби вагаючись, а потім усміхнувся. — Але досить сумувати! У нас ще цілий вечір попереду!

Настя відчула, як напруга поступово розчиняється в повітрі. Вона ще не встигла переварити свої емоції, коли на сцені з’явився... Лев Дурник.

Він вийшов у дівочому одязі, з вінком на голові та вигукуючи:

— ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ!!! ЛЯ-ЛЯ!!!!!

Він хаотично крутився, робив якісь незрозумілі рухи, нагадуючи щось середнє між танцем і спробою позбутися невидимої мухи.

Настя закрила рот рукою, намагаючись не розсміятися, але не змогла.

— Це що таке?.. — ледве вимовила вона.

Гарік зітхнув, потер скроні й буркнув:

— Ах, який дурний... Приберіть його, поки він тут не наробив ще більшого хаосу.

Двоє Левів Охоронців миттєво з’явилися біля сцени, підняли Лева Дурника під руки й чемно, але впевнено, вивели його геть.

— Прощавай, таланте… — тихо промовив Жорік, піднімаючи келих.

— А що? Мені навіть сподобалося! — хихикнув Ромік.

Проте зал вибухнув оваціями вже не через Лева Дурника, а через того, хто вийшов йому на зміну. Це Лев Танцюрист.

Він легко, майже нечутно ступив на сцену й одразу ж закрутився у вихорі рухів. Його тіло гнучко повторювало кожен ритм музики, яку негайно запустив DJ Lev. Він виконував карколомні трюки, обертання на голові, стрибки, які здавалися порушенням законів фізики.

Настя спостерігала з роззявленим ротом.

— Оце так! — видихнула вона.

Гарік, Жорік і Ромік теж не могли відвести погляду.

— Цей танцюрист… реально крутий, — нарешті озвався Жорік.

— Я б так не зміг, навіть якби від цього залежало моє життя, — додав Ромік.

— Це шоу стає все цікавішим, — посміхнувся Гарік.

Публіка повільно утворила півколо довкола сцени, підтримуючи танцюриста ритмічними оплесками. Святкова атмосфера знову заполонила залу, і всі думки про сумну пісню відійшли на задній план.

Настя кинула останній погляд на сцену й задумливо сказала:

— Але все ж… пісня Автора була дійсно сумною.

— Так, але важливо, що він її заспівав, — кивнув Гарік, погоджуючись. — Бо іноді треба не лише сміятися, але й пам’ятати.

Жорік і Ромік теж мовчки погодилися.

Тим часом на сцені вже готувалися до наступного виступу. Святковий вечір тривав, а попереду чекало ще багато сюрпризів…