Глава 11

«Прикрась ялинку, забудь всі образи, частіше обіймай тих, хто тобі доріг і головне - пам’ятай, що грудень — це і є маленьке зимовий чари.»

©А. Полярний

Назар

Тримаю Яну за руку і досі не можу повірити у своє щастя. Вона поруч...Ми разом. Це напевно, моя найзаповітніша мрія, яка так швидко здійснилася і я цьому безмежно радий. Ми йдемо до Яни додому, аби вона мені показала свої вміння гри на гітарі. Мені справді хочеться послухати, як вона грає. Впевнений, що це прекрасно, та послухати - хочеться.

- Прийшли. - каже дівчина і ми заходимо в під'їзд.

Підіймаємося на потрібний поверх і Яна відчиняє квартиру. Трохи незвично проходити до когось у оселю, але ж Яна мені не чужа, тому й немає про що хвилюватися.

- Взуття і верхній одяг можеш лишити тут. - показує мені на шафу, коли ми заходимо в квартиру.

Все виглядає так затишно і просто, але разом з цим тут хочеться знаходитися.

- У тебе тут гарно. - щиро зізнаюся, знімаючи куртку.

- Дякую. - сором'язливо посміхається та проходить вперед. - Ходімо в мою кімнату, адже там і лежить гітара. Давно вже я її не діставала...

Поки Яна пішла діставати гітару, я зняв взуття і сам знайшов ванну, де й помив руки. Потім пішов за дівчиною у її кімнату. Увійшов і посміхнувся. Адже тут висіло багато плакатів ж різними музикантами, в основному вони були з гітарою, що й підтверджувало талант дівчини. Я сів на диванчик і став чекати.

- Фух. - моя дівчина сіла поруч і трохи невпевнено взяла у руки інструмент. - Давно вже я не грала...

І музика полилася...Яна заплющила очі і я бачив, як вона насолоджувалася грою. Це було так гарно...Музика, яка полилася з її пальців просто заворожувала. Я теж заплющив очі і просто насолоджувався мелодією. Захотілося поцілувати дівчини, але я не хотів заважати їй, адже вона давно тривала у руках гітару і я бачу, як їй це подобається.

- Це неймовірно. - прошепотів. Дівчина розплющила очі і вдячливо подивилася на мене.

- Дякую...Мені справді дуже приємно і важливо це почути, саме від тебе. - посміхнулася.

Раптом я подивився на стіл Яни, який стояв біля дивану і помітив маленьку ялинку. Таку крихітку зелену ялинку прикрашену маленькими різнокольоровими кульками.

- Це твоя ялинка? - не втримався і запитав. - Чи ти ще будеш ставити більшу?

- Не знаю... - дівчина коротко глянула на свою маленьку ялинку, а потім перевела погляд на гітару і сором'язливо почала перебирати струни. - Я б хотіла, але... - раптом у Яни потекли сльози.

Я просто тупо витріщився на неї, але не надовго, одразу ж похитав головою і обійняв дівчину. Мовчки. Не знаю, що в неї викликало таку реакцію.

- Моя мама, вона... - схлип. - Померла дуже давно. - кожні слова давалися дівчині тяжко, тому я лише міцніше пригорнув її, але нічого не казав, даючи час зібратися з силами. - Всі вісім років, поки вона була жила, ми ставили таку велику ялинку... - схлип. - Але після її...смерті...ми припинили. Бо це викликає біль.

- Мені шкода, вибач. - цілую в скроню.

- Ти не винний...вона померла якраз після нового року, тому для нас з Левом ставити ялинку це своєрідне нагадування про неї. - Яна вирвалася з обіймів і витерла сльози. - Вибач, що розплакалася перед тобою. Напевно я тепер виглядаю, немов опудало. - легенько посміхнулася вона, що заспокоїло мене.

- Ти завжди будеш найгарнішою для мене. - поцілував її у скроню і ніжно посміхнувся.

Мене дуже здивувало те, як раптово дівчина почала плакати, але більше мене здивувала її історія. Тепер зрозуміло чому Яна намагається бути такою сильною. Аби не показати свої слабкі сторони, бо рани у неї ще досі болять, вони ще не загоїлися. Як же її шкода...

- Давав разом щось приготуємо і ти відволічешся? - пропоную.

- Давай. - Яна витирає вологі щоки і ми йдемо на кухню.

Кухня в них простора з великим столом та чотирьма стільцями, плитою і всіма необхідними меблями на кухні.

- Що саме готуватимемо? - цікавлюся, розглядаючи інтер'єр.

- Думаю давай запечені яблука. - пропонує дівчина, дістаючи яблука. - Давно їх не куштувала.

- Окей.

І ми приступаємо готувати. Загалом, ми більше сміялися, аніж саме готували, проте яблука вийшли справді, на диво, смачні. Впевнений, що завдяки Яні, бо я і кухня - несумісні речі, так точно.

- Дякую за сьогоднішній день. - Яна сідає мені на коліна і обіймає за шию.

Я кладу руки їй на тонку талію і посміхаюся.

- Це тобі дякую. - цілую дівчину.

Ми б напевно цілувалися ще ду-уже довго, але прийшов її брат. Тому нам довелося неохоче відсторонитися, а я ще й бурчав прокльони в його сторону.

- Я тебе проведу. - каже мені Яна, я задоволено киваю.

Взуваю взуття і одягаю куртку, дівчина теж, або  провести мене. Вона взагалі хотіла йти так, лише в клітці та штанях, але я заборонив. Не вистачало, аби вона ще замерзла.

Ми виходимо з квартири і спускаємося на вулицю. Холодний вітер одразу б'є в обличчя і сніжинки палаю на куртку.