Глава 10

«Якщо біди не сприймати як біди, лиха немає. І зима — не біда.»

©Оксана Робскі

Яна

Ми йдемо берегом океану тримаючись за руки, він посміхається мені, а я не можу припинити радіти від того наскільки щаслива зараз. Наскільки чекала цього моменту, коли ми просто та вільно будемо йти.

- Я кохаю тебе. - каже, такі зараз потрібні слова мені Назар і посміхається.

А я замість відповіді, цілую його, вклавши всі свої почуття, які неможливо приховати. Які кожного разу поруч з ним, рвуться назовні, аби їх побачили, аби той, кому вони адресовані, знав про це, знав, що ніхто окрім нього мені не потрібний.

***

Прокидаюся і вперше за довгий час не хочу цього робити. Не хочу прокидатися. Хочу знову поринути у цей сон, де у нас з хлопцем, моїм хлопцем, все настільки добре. Але, на жаль, я все ж прокинулася і тепер, попри всі мої спроби, заснути не можу. Проте я посміхаюся. Сон був прекрасним...

- Яно, ти ще довго збираєшся спати? - злісно чую крик брата і закочую очі. Я ще не встала з ліжка, навіть очі ще повністю не відкрила, але мене вже дратує Лев.

- У мене вихідний! Сплю скільки завгодно! Хоч до десяти! - кричу у відповідь. До речі, а котра взагалі година, тягнуся до телефону, який лежить на природі поруч з ліжком.

- Але вже дванадцята!

Чорт! Припиняю спроби взяти телефон і просто падаю головою на подушку. Добряче я сьогодні поспала. А потім згадую, що ми з Назаром домовилися, аби той зайшов по мере об першій годині дня. Лишилася лише година! Блін! Підіймаюся з ліжка, немов ошпарена та біжу у ванну кімнату. Приводжу себе в порядок і всміхаюся на секунду у відображення. Хоч виглядаю я дуже сонною і ще досі не розчісане волосся додає мені моторошного вигляду, я розумію, що виглядаю щасливою. Адже в моїх очах, вперше, можна прочитати справжнє щастя, кохання до певної людини. Це і робить мене красивою у цей час.

- Яно, я пішов! - гукнув брат, а я нахмурилася. Куди він вже зібрався?

Пішла у коридор та зустріла його, коли він якраз накидав куртку.

- Куди ти? - цікавлюся, склавши руки на грудях. Брат коротко дивиться на мене, а потім відводить погляд.

- Піду до Сергія. - відповідає, Сергій - це його друг. - Він запросив мене протестити нову версію ігрової приставки.

Їй богу, як малі діти!

- Ну гаразд. - знизую плечима. - Коли прийдеш?

- Близько о дев'ятій. - спокійно промовляє. - А сама, коли прийдеш? - запитально зводить брову і дивиться на мене.

А й справді? Коли я прийду? Думаю довго там не затримаюся.

- Теж десь так. - киваю. - Але дивись мені, алкоголю нуль або в міру. - хитаю вказівним пальцем з боку в бік застережливо.

- Окей, окей. - брат посміхається. - Гаразд, я пішов.

Обіймаю його на прощання і закриваю за ним двері. Потім біжу сама збиратися, бо ще хотіла б чогось перекусити, як-не-як вже друга половина дня, а я ще нічого не їла.

***

Стою вже зібрана і чекаю на хлопця. Він має прийти з хвилини на хвилину, тому я нервово поглядаю на годинник. Трохи хвилююся, бо це буде наша перша прогулянка, або навіть побачення, в ролі пари. Ох... Ніколи не думала, що зі мною таке буде, особливо з Назаром.

Чую дзвінок у двері і немов ошпарена швидко відчиняю їх. На порозі стоїть мій хлопець тримаючи у руках букет синіє троянд...Звідки дізнався?

- Привіт. Який я радий тебе бачити. - щиро каже хлопець і цілує мене.

Наш четвертий поцілунок...Я схиблена на ньому.

- Це тобі. - простягає мені квіти, я беру їх і розглядаю.

- Вони прекрасні... - зізнаюся. - Звідки ти дізнався, що вони мої улюблені? - цікавлюся.

- Не тяжко було. - підморгує мені.

Я лише посміхаюся і йду ставити квіти у вазу з водою. Потім повертаюся до хлопця і беру його за руку.

- То, що ходімо?

- Звісно, сьогодні в нас буде ду-уже класна прогулянка. - інтригує мене, підморгнувши.

- Ну ти і заінтригував!

Швидко зачиняю двері і ми спускаємося вниз, виходимо з під'їзду і кудись прямуємо. Я йду за Назаром, бо поняття не маю, куди ми йдемо, але я довіряю йому, тому ні краплі не хвилююся. Навпаки, мені дуже цікаво.

- Ти ж пам'ятаєш, що маєш показати мені, як граєш на гітарі? - раптом згадує Назар та спрямовує погляд, повний тепла та любові на мене.

Ніколи не думала, що хтось так буде дивитися на мене. По-справжньому закохано...Боже...Невже зі все відбувається зі мною?

- Пам'ятаю. - киваю, легенько посміхнувшись.

- Тому сьогодні ти просто мусиш мені показати.

- Ах, ти ж хитрун. - легенько вдаряю його, а потім неохоче, але швидко звільняю руку і кидаю в нього сніжкою.

- Ах так? - хлопець йде на мене і спочатку я думала зараз закидає мене сніжками, але він просто цілує мене.

Але цей поцілунок не схожий ні на один попередній. Це вже п'ятий. Хлопець цілує більш наполегливо, але разом з цим ніжно. Та швидко відсторонюється від мене. Бере за руку і ми продовжуємо йти.

- І що це було? - цікавлюся.

- Твоє покарання за ту сніжку. - всміхається.

- Оу, то тоді я буду більше кидати в тебе снігу, аби отримувати таке покарання. - підморгую та посміхаюся.

Назар лише ширше всміхається і не відповідає. Помічаю, що ми доходимо до поки, де великими літерами написано «Щасливих зимових свят!». Але я все одно не розумію, куди ми йдемо, тому лише розглядаю все по сторонах, аби зрозуміти.

Проте пройшовши декілька метрів я все розумію. Ми приходимо до «зимового містечка». Такі собі «зимові атракціони», тут багато атракціонів. Є екстремальні, де я чую, як голосно хтось кричить, а також тут є ковзанка, та багато невеличким крамниць з солодощами, напоями та рідною їжею.

- Ва-ау. - заворожено кажу, розглядаючи все по сторонах.

- Подобається? - цікавиться Назар, легенько стиснувши мою руку.

- Дуже. - киваю.

Але потім повертаю голову направо, бо туди йде велика кількість людей (настільки їх багато, немов усе тут безкоштовно, хоча явно, що ні) та дивлюся, чому всі туди йдуть. Помічаю дуже високу ялинку, яка прикрашає це місце. Вона настільки висока, що в мене вже шия болить так високо задирати голову. Але ця ялинка дуже гарна. Вона прикрашена всім, чим тільки можна. Купа різноманітних іграшок різної форми і кольорів.