Глава 9

«Взимку холодно тим, у кого немає теплих спогадів.»

З кінофільму «Незабутній роман»

Яна

Його вуста обпікають мою шкіру...Настільки це приємні відчуття, що мені здається я вибухну від того, що відчуваю лише щастя. Виявляється, в глибині душі я знала, що давно чекала цього поцілунку. Назар обережно поклав свої руки мері на талію і там одразу, немов пекти почало. Ох... Хіба законного викликати в мені стільки емоцій, почуттів одразу?

Я перша відсторонююсь, так як перша і притягнула його до себе. Не знаю, що тоді керувало мною, але я так жадала відчути його вуста, що просто не втрималася. Та тепер розумію, що досить.

- Вибач, я... - починає Назар, винувато опустивши голову.

- Оу, ні, все добре. - посміхнулася я.

Та чорт, ніфіга не добре! Адже тепер ми в якомусь тупику. Хто ми тепер один одному? Як нам далі поводитися поруч? Що нам робити зараз?

- Назар, я...цей поцілунок... - починаю мямлити.

- Яно, ти мені подобаєшся. Сильно. - зізнається хлопець, трохи боязко підійнявши на мене погляд. А я стою шокована. Не очікувала його зізнання... - І цей поцілунок...він довів те, що ти справді стала важливою для мене.

Напевно зараз він чекає від мене того ж зізнання. Але я не можу його сказати. Не тому що впевнена, що в мене немає цих почуттів, а тому що я сама не знаю чи вони є. Або можливо я просто боюся зізнатися собі, що закохуюся. Не знаю...

- Я не прошу тебе зараз теж зізнаватися. Проте, не уникай мене, будь ласка. - його погляд такий щирий і навіть трохи замучений. От чорт...Я справді йому подобаюсь.

- Назар, насправді я сама не знаю, що відчуваю до тебе. - вирішую зізнатися в усьому. - Я не вмію кохати, не вмію зізнаватися гарно у почуттях, я боюся закохатися. Боюся, що в кінці кінців ти розіб'єш мені серце... - опускаю погляд, бо не витримую тиску, навіть сльози з'являються, але я їх «вдавлюю» в себе. - Але попри мій страх, я розумію, що...що... - підіймаю все ж погляд. - Ти теж подобаєшся мені.

Ось. Я сказала ці слова. Відчуваю себе дівчиною, яка виграла «Оскар», бо насправді ці слова далися тяжко.

- Я мріяв це почути.

І знову поцілунок...Цього раду більш бажаний, пристрасний, але водночас боязкий. Назар боїться зробити мені боляче чи неприємно. Кладу руку йому на шию. А він легко стискає мою талію. Поцілунок задурманює мене...не очікувала я, що буду цілуватися саме з ним, але життя - непередбачуване.

- То, що ходімо? - питає хлопець, коли ми вже відсторонилися один від одного, він бере мене за руку та так щиро посміхається, що я сама не витримую усмішки.

- Пішли.

Але коли ми виходимо з катку, я трохи нервуюся. Ми все ж не вирішили хто ми один одному? Назар не пропонував стати парою, а я й не наполягала. Проте...Навіщо всі ці формальності, коли ми подобаємося один одному.

Його рука така тепла, що відчуття, немов вона зігріває мене з середини. Немов зігріває моє серце, яке тепер стало битися частіше. Напевно від щастя.

- Не хочеш завтра прогулятися? - питає хлопець.

- Завтра має бути ще холодніше, тому навіть не знаю. - відповідаю чесно. Не люблю мороз, а мерзнути тим більше.

- Тоді пропоную піти до мене.

- Ем...до тебе? Так, одразу? - дивуюся. Невже у всіх пар так?

- Ну так, а що? - Назар переводить погляд на мене та починає сміятися. - Ми займатися «тим» не будемо, не хвилюйся.

Полегшено зітхаю, бо точно розумію, що Назар хоч не збоченець, а він починає більше сміятися.

- Ну все! - легенько вдаряю, але нічим це не допомагає. - Ти змусив мене піти на крайні міри.

Беру сніг у руку та зліплюю гарну сніжку. Руки мерзнуть і вже через секунду стають червоними від холоду, але мені байдуже. Я маю помститися йому.

- Отримуй! - кричу та кидаю в нього першу сніжку, за нею летить друга, третя.

- Леді, що ви собі дозволяєте? - награним тоном дивується хлопець, а я від цього сміюся.

- Пане, ви заслужили. - знизую плечима і тут, вже в мене, прилітає сніжка. - Ах так! Я оголошую «війну сніжками»!

- У якій я переможу! - весело вигукує Назар.

О ні, любий, переможу - я!

Без перестану кидаю в нього сніжками, аби його повалити. Якщо зможу, то я перемогла, але ж Назар здоровий, його спробуй повалити! Та я не здаюся. Ха! Нехай не думає, що я програю! Та на мить, коли я беру наступну сніжку, хлопець кидає в мене якусь гігантську і я від того падаю.

- Єс! - кричить хлопець та підходить до мене. - Вибачте, леді, але я переміг.

- Але це було не чесно, пане! - обурююся. - Це була завелика сніжка!

- Ох, що ж мені зробити, аби ви мене пробачили? - хлопець робить вигляд, немов він справді завинив і відчуває безмежну винну.

От актор! Не дарма ми ходимо в університеті акторської майстерності.

- Поцілунок. - вибагливо кажу та встаю з снігу.

- Поцілунок? - перепитує «пан», а я мовчки киваю. - Ну самі напросилися.

Третій раз його вуста накривають мої да цей день. Ніколи стільки не цілувалася в житті, а тут за день! Його вуста, немов зігрівають. Вони - немов і є те моє тепло, якого не вистачало.

- Ти прекрасна. - каже хлопець, відсторонившись. Я цілую його в щічку і беру за руку. Ми продовжуємо йти.

Ціла дорогу ми говорили про кожного з нас. Це було так приємно, просто йти і говорити. Поруч з ним я можу бути собою, беж тієї маски «стерви», можу бути спокійною, адже він поруч.

- Не хочу йти від тебе. - щиро каже Назар, коли ми дійшли до мого будинку.

Він став навпроти мене і зараз легенько гладить мою руку великим пальцем.

- Я теж. - зізнаюся, трохи сором'язливо посміхнувшись. - Але обіцяй, що ти сьогодні ще подзвониш.

- Обіцяю. - посміхається.

- Тоді до завтра? - перепитую.

- Так. - киває та знову цілує мене. Вчетверте.

Мені здається, що скоро ці поцілунки стануть моїм наркотиком, а Назар - найбільшим.