Глава 8

«Слідом за холодною зимою приходить сонячна весна; тільки цей закон і слід в житті пам’ятати, а зворотний — краще забути.»

©Леонід Соловйов

Назар

Прокидаюся вранці та розумію, що сьогодні ми йдемо на каток. Нарешті! Чекав цього дня дуже сильно, бо розумів, що побачу Яну знову. І ми ще й будемо кататися на катку. Кла-а-ас.

Тому я спокійно встаю з ліжка, застеляю його та йду робити собі чай. Каву я не дуже полюбляю, моду іноді купити на вулиці, але саме вдома надаю перевагу чаю. Головне, аби з цукром. Та моє вранішнє «чаєпиття» перервав рингтон телефону.

- Чорт, хто це в біса дзвонить? - злісно прошипів, бо кому це я став потрібен о восьмій ранку?

Підходжу до телефону, який лежить на столі у вітальні і дивлюся на екран. «Лев». О-ох, тільки не кажіть, що щось трапилося?

- Привіт, чому тобі не спиться, а? - одразу питаю.

- Привіт, та хотів перепитати, чи ти все ж ідеш з нами. Ну знає, формальності. - відповів Янин брат.

- Та йду, звісно ж. - кажу, а в думках насправді кажу: «Там же буде Яна, тому ясна річ, що піду!», але я утримуюся від цієї відповіді.

- От і чудово, тоді до зустрічі.

- Ага.

Роз'єдную дзвінок і нарешті йду пити свій чай. Сідаю за стіл та дістаю телефон, аби перевірити чи нічого нового не трапилося. Аварії, вбивства і тому подібне. Як же це все набридло! Вимикаю телефон, бо на сьогодні поганих новин досить, сьогодні має бути лише позитивний день з такими ж емоціями. Допиваю чай та починаю йти збиратися. Так, як зараз зима, скоро новий рік, я одягаю темно-синій светр з зимовим принтом: сніговиком та багато снігу, також одягаю чорні джинси. Приводжу себе в порядок і дивлюся на годинник. Вже час виходити! Тому беру всі необхідні речі і йду взувати взуття та одягати верхній одяг.

Зібравшись, виходжу та зачиняю двері на ключ. Місце зустрічі у нас біля однієї з місцевих кав'ярень. Обожнюю її! Особливо зараз, зимою, кава в холодну погоду - це щось неймовірне! І смачне, і зігріває.

Поки йду, помічаю, що вже багато хто схоже прикрасив ялинку, адже у вікнах різнокольоровими барвами мерехтить гірлянда. Гарно...Але я ще навіть не думав, коли ставити ялинку. Самому це дуже нудно, тому було б добре когось покликати. Одразу в думає спливає образ Яни і те, як ми можемо радом прикрашати ялинку, але це навряд...Навряд чи вона погодиться.

Вже дійшов до кав'ярні і чекай всього пару хвилин, а потім бачу Лева та Яну. Вони непоспішно йдуть, а дівчина ще й посміхається мені від чого посмішка теж розпливається на моєму обличчі.

- Приві-іт. - радісно протягую та тисну руку Леву, а Яну приобнімаю.

- Привіт то, що, ходімо? - перепитує Лев, а ми з дівчиною киваємо та йдемо до катка.

Він знаходиться недалеко, тому можна пройтися. Я йду поряд з Яною, що не може не радувати. Коли наші руки ледь торкаються стадо мурах пробігає тілом, стаж приємно та так...класно, що хочеться, аби ці моменти повторювалися.

Ми приходимо повз ялинки, які тоннами лежать на снігу. Їх продають. Я дивлюся на них і розумію, що вже час купувати одну з них. Ніколи раніше не ставив справжню, живу ялинку, завжди була штучна. Та щось цього року хочеться інакше...

- Слухайте, а ви вже нарядили ялинку? - питаю у Яни і Лева. Хлопець обертається до мене, спочатку коротко дивиться на ялинки, які лежать на снігу, а потім на мене.

- Ще ні. - відповідає, хитаючи головою.

- У нас традиція ставити ялинку двадцять п'ятого грудня. - пояснює Яна.

Киваю. Сьогодні лише тринадцяте грудня, тому ще часу вдосталь. Розумію це і також починаю усвідомлювати, що у мене ще є час набратися сміливості і запропонувати Яні ставити ялинку зі мною.

- Ось ми і прийшли. - кажу, дивлячись на великий напис «Каток».

- Пішли.

Ми заходимо всередину і напевно хвилин п'ятнадцять ще з усім розбираємося. Кому які ковзани, розмір, колір, ціна і так кожному. Ох...Довго, але воно того варте, адже коли я ступаю на каток, то одразу відчуваю певний страх, але я впевнено стаю на ноги, бо знаю, що вмію кататися. Навчив мене мій друг. Колись ми з ним ходили кататися і він довго мене вчив, багато тоді я падав, але навчився. У Яни справи гірші, бо поки я вже приїхав два кола, а Лев десь приблизно стільки ж, Яна лише вийшла на каток і одразу впала, піднялася та підійшла до бортиків, вчепившись у них. Я одразу помчав до дівчини, бо розумів, як їй складно.

- Давай допоможу. - кажу, під'їхавши до неї. Вона переводить погляд на мене і лагідно та вдячно всміхається.

- Дякую.

Ось цей момент...Беру її за руку і знову мурахи біжуть тілом. Вау...

- Головне - це впевнено триматися, вирівнявся та стань рівно. - командую. - Не бійся, я тебе тримаю. - запевняю її.

- Я вірю тобі. - звичайна слова, але в мені немов виверження вулкану відбувається.

- Так...ггм...отже, - трохи втрачаю дар мови, а дівчина тим часом вже рівно стоїть на ковзанах. Справді довіряє мені. - Трохи зігни ноги в колінах. - дивлюся, як вона це робить. - Так, правильно, тепер зроби вперед два ковзних кроки і дозволь тілу трохи попливти вперед. Роби це поки не будеш відчувати себе впевнено. - відпускаю її, аби вона змогла це зробити.

Перші рази не виходить, вона падає, але я допомагаю їй встати і вона продовжує спроби. І вже у скорому часу виходить!

- Молодець, Яно! - посміхаюся і легко плескаю у долоні.

- Дякую. - сором'язливо опускає голову.

- Ну, як у вас справи? - до нас під'їхав Лев і подивився на Яну.

- Все добре, вона дуже розумна і в неї швидко виходить. - відповідаю, гордо поглядаючи на Яну, щоб показати, що це справді так.

- Ну ок. - киває брат дівчини і знову кудись поїхав.

- Що ж продовжимо? - питаю у Яни, та киває і посміхається. - Отже, відштовхуйся внутрішньою стороною ковзана і ковзай на напівзігнутій нозі. - указую, вона пробує і в неї виходить. - Молодець! Другий поштовх роби тільки після загасання першого ковзання і перенесення ваги тіла на іншу ногу. Основна помилка новачків – вони намагаються втекти або крокувати по льоду. Тільки ковзання в повній його мірі – нехай спочатку це буде повільно, зате потім швидше навчишся.