Глава 7

«Є зимові книги. Не ті, що про зиму, а ті, що роблять затишній заметіль за вікном.»

 ©Надея Ясминска

Яна

- На сьогодні ви можете бути вільні. Всім гарних вихідних і до наступної репетиції! - чую довгоочікувані слова і посміхаюся сама собі.

Нарешті! Думала вже ніколи не дочекаюся завершення цієї репетиції. Мені навіть здавалося, що вона триває вічно! Це точно крайня стадія...Але чого?

- Ходімо. - каже Назар та йде перший у гардеробну.

Повертаюся та слідкую за ним. Дивлюся в підлогу і посміхаюся. Блін, хоч би це не означало, що я закохуюся...Це лише дружні почуття...Він - мій друг і я просто хочу провести час зі своїм...другом...Так?

Ми заходимо та забираємо свій верхній одяг, а я ще й сумочку з декількома зошитами та ручкою. Одягнувши шарф, кажу Назару, що готова, той киває і ми виходимо з університету.

Одразу нас в обличчя вдаряє сильний мороз, який починає щіпати щічки, тому я натягую шарф вище, щоб він закрив більше відкритих ділянок шкіри. Сніг падає на моє світле волосся, який не дуже помітний, але це гарно та так атмосферно. Хоч і доволі холодно та все одно, цей зимовий дух - заворожує і так і хочеться купити чашечку кави або глінтвейну та насолодитися цієї атмосферою, гуляючи містом, яке прикрашене вогниками.

- Дуже гарно... - заворожено промовляю, вдивляючись вперед.

- Так. Справді. - погоджується Назар, легко посміхнувшись. - Ще й так спокійно...

Мовчки киваю, аби не порушити цей прекрасний момент.

- Ти сьогодні дуже класно зіграла, до речі, я справді в захваті від того, як тобі легко дається роль. Немов ти народжена для неї. - з захопленням говорить хлопець, та так, що мені стає незручно приємно.

- Дякую... Я стараюся, та й ти не гірше! -зізнаюся. - Тобі легко дається передати емоції героя, що є дуже важливим.

- Знаю, тому цьому приділяю багато уваги. 

Настає та сама незручна мовчанка між нами. Звідти знала, що так і буде, але думала теж, що з легкістю щось вигадає, але всі теми для розмов немов кудись випарувалися, як на зло.

- Розкажи щось про себе. - порушує тишу Назар, неочікуваним проханням.

- Що саме тобі цікаво? - уточнюю, трохи нахмурившись.

- Все: про твої захоплення, улюблені книги, фільми та про будь-що!

Посміхаюся, бо мені приємно від думки, що йому цікаво дізнатися більше про мене.

- Я не дуже люблю читати, так одну-дві книжки в місяць читаю, але не завжди, проте я ретельно підбираю книгу з якою проведу найближчий час. Ще я вмію грати на фортепіано, - бачу, як хлопець дивується, а я навпаки, радію, бо змогла його зацікавити. - Так-так, я люблю грати на фортепіано, бо коли музика ллється з цього інструменту, здається, немов я «оголюю душу» перед усіма...Мене грати навчив тато, він навіть був учасником одного гурту з яким часто виступав. Тому батько хотів, щоб я теж навчилася грати, а я ж була не проти. І рада цьому, бо мені справді це подобається.

- Зізнаюся, що неочікував. Справді. Був би радий послухати як ти граєш, це можливо?

- Тобі справді цікаво? - дивуюся та радію водночас. Ох...

- Так! - відповідає, тільки-но я закінчила останнє слово. Йому справді цікаво...

- Тоді можливо. Якось зіграю тобі, обіцяю. - підморгую та швидко дивлюся на нього, а він ж не відводить від мене погляд через, що я трохи червонію.

- Чому ти живеш досі з братом? - поцікавився Назар, відвівши погляд.

Питання застало мене трохи зненацька, бо мені не зовсім хотілося на нього відповідати. Для мене це - дуже незручна та сумна тема, тому мене врятувало те, що ми вже підійшли до дому.

- Що ж, будемо прощатися. До завтра? - задала питання, аби впевнитися, що він завтра все ж іде на каток.

- До завтра. - впевнено каже і по його обличчю видно, що він зацікавлений, адже я оминула його питання. Вибач, але не сьогодні.

- Тоді до завтра. - кивнула та завмерла, бо банально не знала чи варто зараз просто піти чи обійняти хлопця?

З одного боку мені хотілося б обійняти його, але...Це може виглядати незручно та дивно, бо раптом він цього не хоче. От чорт, ну чому це саме зі мною? Якщо хтось вище чує мене, от я прошу, підкажіть мені, що робити?!

Але Назар вирішив усе сам, бо поки я стояла і думала, він діяв. Притягнув мене у свої обійми і я відчула тепло його рук, тіла...Це було так незвично...Точніше, я звикла отримувати увагу від хлопців, але...чомусь саме з ним це так класно. Я відчувала його дихання, від чого мурашки побігли тілом. Який же він...

- Бувай. - хлопець відсторонився та помахавши рукою, пішов у сторону свого дому.

Я маю ніяково махаю рукою та розвертаюся, йдучи до квартири. 
 

Вже всередині скидаю з себе верхній одяг та взуття, проходжу на кухню та дивлюся у вікно, де ще видно спину хлопця, який неспоспішаючи йде. І все...він дуже гарний та насправді не такий вже поганий, яким я його вважала...

***

Наступного дня,  у суботу, ми з Левом зранку прокинулися та одразу починаємо збиратися, адже сьогодні у нас запланований похід на каток. Радує те, що там буде Назар. Що не може не радувати.

- А чого це ти сьогодні така радісна, а? - починає розпитувати мене брат, готуючи собі чай.

- Бо ми ж на каток їдемо. - знизую плечима, що за дурне питання, все ж очевидно!

Полила квіти та поставила на пляшку з водою на підвіконня. Обертаюся обличчям до Лева та спостерігаю за тим, як він додає цукор у чашку.

- А мені здається, до справа в іншому. - заперечує він, посміхаючись.

Про що він взагалі думає?

- Що ти маєш на увазі?

- Не «що», а «кого». - уточнює. - Назара, ясна справа. - а тут у мене шок. Що він таке говорить? Різко змінюю вираз обличчя на роздратовано-злий. - Не сердся, бо це правда. Я ж бачу. Те, як ти дивишся на нього, як просто так водночас емоційно ви говорите. Я бачу і прекрасно розумію, що це означає.