Глава 3

«Чим пахне зима?.. Дивом!.. Адже в ній все казково!»

©Володимир Дронов

Яна

Весь день, що лишився я провела за готуванням домашнього завдання і вже десь о десятій вечору нарешті змогла трохи відпочити та почитати сценарій. Загалом, сценка має вийти цікавою, але...Не знаю чи я впораюся. Чомусь якісь сумління з'явлися в голові, адже я ще не така класна акторка, а осоромитися перед публікую не хочеться, тому доведеться багато практикувати. Та для мене це не проблема, бо я звикла багато працювати. Постійні домашні завдання, ще й іноді я беру участь у різних конкурсах. Та це мені не сильно допомагає, адже я тут на бюджеті. Таких мало, адже всі в основному одразу йдуть на контрактн, бо знають або сумніваються, у своїх силах. У мене вийшло пробитися, та це не допомогло завоювати якусь довіру, так, викладачі до мене добре ставляться, та все одно, я постійно відчуваю, що всі вважають мене якоюсь біднячкою. Проте це далеко не так.

Через дві години читання сценарію я все ж нарешті лягла спати, бо очі почали самі закриватися. Заснула я з хвилюваннями, через майбутній виступ, тому і млн приснився відповідний. Ніби я забула репліку і всі почали потішатися наді мною, ще й впала. Всі сміялися з мене, а найдужче Назар. Тому прокинулася я з бажанням дати йому ляпаса, але це був всього лиш сон, думаю, якщо я справді сьогодні прийду до університету і ні з того, ні з сього, дам йому добрячого ляпаса, то потім сама ще від нього отримаю. Навіть посміхнулася від такої думки.

Через годинку я вже була зібрала і зі спокійною душею виходжу з квартири та прямую до університету. Чомусь настрій у мене хороший, чи це через те, що на вулиці падає невеличкий сніг, розглядаю сніжинку, яка впала мені на куртку і посміхаюся. Оглядаю всі інші сніжинки і розумію, що кожна особлива по-своєму, як і люди. Кожна людина чимось особлива, кожна людина має різні смаки, вподобання, звички і це робить нас не схожими на інших, тобто особливими.

- Що це ти тут розглядаєш, а? - ні звідки з'явився Назар і шепоче мені ці слова на вухо.

Я різко відскакую від нього, та спопеляю поглядом.

- Смерті моєї хочеш? - шиплю, але намагаюся заспокоїтися, бо мене сильно дратує цей радісний вираз обличчя хлопця та його посмішка.

- Ні, ти що? Хіба я посмію? - награно дивується.

От чому з усіх мені випав саме він? Чому?! Він же повний ідіот, який ні до чого серйозно поставитися не може, лише хіхікає і посміхається, немов я тут щось смішне йому розповідаю.

- Що ти тут взагалі робиш? - прискіпливо вдивляюся у в його надто радісне обличчя, - Твій дім у іншій стороні. - зауважую.

- Ти навіть це знаєш... - каже та його усмішка стаю ще ширшою.

- Звісно знаю, адже ще на початку другого курсу ти влаштовував там вечірку, якщо раптом ти забув. - нагадую, - Ах, так, вибач, ти ж тоді так напився, що тепер зрозуміло, чому ти не пам'ятаєш. - ззовні я виглядаю так, немов справді лише згадала про це, а всередині вся свічусь, бо посмішка Назара по-троху зникає.

- Нагадувати було не обов'язково, я й сам можу пригадати.

- Ой, так, я й не сумніваюся. - посміхаюся та обійшовши його, йду в сторону університету.

Питання про те, що він тут робить, досі лишилося не розкритим, але це лише питання часу. Можливо він хотів побачити мене раніше всіх? Пирхаю від таких думок. Що за нісенітниця? Явно, що ні! Назар був би радий взагалі мене не бачити! Щось тут інше...

- Агов! - раптом окликує мене Назар, тому я закочую роздратовано очі, але все ж зупиняюся та повертаюся до нього.

Хлопець повільно підходить до мене та вдивляється в обличчя. А я, чомусь, саме зараз зауважую те, які в нього гарні чорно-карі очі, немов безодня, такі темні, але вони чимось заворожують.

- Що ти хотів? - питаю, намагаючись «вийти» з полону його очей.

Назар зупиняється переді мною з доволі серйозним виразом обличчя.

- Знаєш, а ти не така вже й погана, як я думав. - шок застигає на моєму обличчі, не можу ні поворухнутися, ні що-небудь сказати. Що він щойно сказав?

Але він лише дивиться у мої очі, а потім проходить повз. Отак просто. А я стою декілька хвилин і не рухаюся. Так-так, чомусь його слова викликали а мене такий шок. Напевно, бо я зовсім неочікувала, що він таке скаже. Думала, що він ніколи не буде вважати мене нормальною, як і я його...Та все змінюється. Точніше схоже думка Назара чомусь так різко змінилася. Кліпаю декілька разів, лоб прийти до тями, і розвернувшись, йду за Назаром, який вже відійшов на достатньо велику відстань. Наздоганяти його я не хочу, бо тоді доведеться про щось говорити, але мені зараз краще побути самій і трохи подумати.

Можливо він змінив свою думку? Але чому саме зараз? Чому? Забагато питань, можливо час нарешті отримати відповідь? Та не встигаю нічого толком обдумати, як голос Назара лунає поруч, як грім серед ясного неба.

- Дивись туди. - і показує пальцем кудись прямо та трохи праворуч, підіймаю погляд спочатку на нього, а потім туди, куди показує його вказівний палець.

Від побаченого стаж справді боляче. Адже там йде Макар тримаючи за руку Катю, вони сміються та про щось розмовляють, прямуючи до університету. Серце завмирає від цієї картини, бо я до останнього сподівалася, що Макар щось відчуває до мене, або хоча б буде відчувати...Та тепер всі бажання розлетілися вщент, немов розбите скло. Очі по-троху наповнюються сльозами, які зараз же готові политися. Та зробити це не дає Назар.

- Ану спокійно! - він стає спереду, загороджуючи собою молоду пару та дивиться на мене спокійно.

Я підіймаю очі повні сліз. Через цю солону воду в очах нічого не видно, бо вона немов туман, не дає нічого побачити, та я бачу темну безодню, яка зараз дивиться на мене.

- Він не заслуговує на твої сльози. - промовляє Назар та пригортає мене до себе.

Серце одразу починає швидко битися, аж занадто. Сльози завмирають, бо цей хлопець знову змушує мене відчувати другий шок за день. Обіймаю його у відповідь, бо розумію, що стояти ось так, коли тебе обіймають з опущеними руками, як мінімум виглядає тупо.