Глава 2

«Можна любити зиму і нести в собі тепло , можна надавати перевагу літу , залишаючись осколком льоду.»

©Сергій Лук'яненко

Яна
  
Сніг кружляє за вікном, утворюючи заметіль через, що зовсім не видно нічого. Ця атмосфера за вікном, туги, якогось смутку і разом з цим внутрішнього спокою, просочується в кожного з нас. Та зараз мене цікавить не це, а саме те, що мене якимось чином поставили в пару разом саме з ним. Чому? Намагаюся не зірватися, бо тоді дуже погано всім.

Тому повертаюся до Назара, та промовляю:

- І що ти хочеш почути від мене? - шиплю. - Невже думаєш, що я хочу з тобою бути в парі? - підіймаю брову та дивлюся на нього нищівним поглядом. - Не хвилюйся, я тобі ще всі нерви з'їм!

Він лише дивиться на мене такими невинними очима, немов і справді тут ні до чого, але я знаю, що мене поставили з ним у пару через його прохання. Проте для чого і чому саме я - ще потрібно дізнатися.

- Люба, це все доля! - шепоче мені на вухо, та йде геть до своїх друзів.

Я ж лише можу обурюватися, але в своїх голові, не в голос, коли тут у залі сидить купа народу, а деякі зацікавлено спостерігають за нашою перепалкою.

- Чого дивишся?! - грубо запитую у якоїсь першокурсниці, яка від мого тону різко розвертається. Ото й правильно.

Зараз злість просто переповнює мене і я ледве себе стримую, щоб не підійти і не накричати на когось, хоч і вже зробила це. Ну як так? Чому з усіх мені випав у пару саме Назар? Чому не Макар? Я повільно обернулася до нього і легко посміхнулася, він кивнув мені головою в знак привітання і одразу ж відвернувся до своїх друзів. Я трохи засмутилася, хоч вже звикла, що цей світловолосий красень не звертає на мене увагу, але я не збираюся звикати до того, що якийсь темноволосий хлопець, під іменем Назар, зараз нахабно розглядає мене.

- Щоб тобі очі повилазили. - прошепотіла та злісно склала руки на грудях, повернувшись до директора.

Але чути його було важко, бо якісь дівчата, які сиділи поруч зі мною говорили так голосно, що їх мабуть у кінці зали чутно.

- Ні, ну ви чули це?! - вигукнула котрась з них, - Чому саме цій Даценко так пощастило? Чому не ми?!

- Та-ак, вона ти бачиш робить вигляд, що не хотіла цього, але я впевнена, що це все вона і підлаштувала!

- Заткніться інакше я вам потім підлаштую. - гаркнула на них, не в силі стримати злість.

- Ти диви! - рудоволоса з цієї компанії оглянула мене прискіпливим поглядом. - Навіть помаду нормальну підібрати не можеш!

Та, що вони всі причепилися до мене з цією помадою?! Дістали!

- Тихо! - голосно промовив директор у мікрофон, через, що я не змогла сказати у відповідь цій стерві якусь «гірку» фразу. - Ану заспокоїлися! - я повернулася до Сергія Володимировича і намагалася не виказувати своє розчарування та злість. Адже він дивився на мене, а позбутися головної ролі я не хотіла. - Отже, Яна і Назар, - директор подивився на мене, а потім на Назара, - Після оголошення другорядних персонажів, підійдете до мене.

Потім директор почав оголошувати інших героїв, але я слухала лише краєм вуха. А все тому, що намагалася стримати свою злість. Це ж доведеться ледь чи не щодня після пар ще бачитися з Назаром! Адже репетиції ніхто не відміняв. От чорт! Пощастило ж мені.

- Пішли. - до мене підійшов Назар, якраз після завершення промови директора.

Я мовчки встала і пройшла повз нього. Ніхто не казав, що я маю ставитися до нього тепер краще. Навпаки, я тепер влаштую йому справжнє пекло. Він ще знатиме, як це мати справу з Даценко!

- Типу горда? Ну-ну. - бурчить позаду мене це створіння, але я лише закочую очі і спокійно йду.

Ну, як сказати спокійно, радше підійде «немов на голках», адже потрібно пройти ідеально, не впасти, що найголовніше, бо тоді буде соромно перед ним. Плюс я вже завдяки нього сьогодні зранку впала через, що хочеться дати йому хороша підзатильничка, але поки стримався. Він мені ще потрібен живий, адже хто буде зі мною у парі на сцені?

Доходимо до кабінету директора і я помічаю, як тут вже перед дверима, спершись спиною на стінку та щось дивлячись у телефоні, стоїть Макар. Долоні вмить пітніють та з'являється якесь хвилювання.

- О, М-Макар! - видаю трохи писклявим голосом, от чорт! - Неочікувала тебе тут побачити. - хлопець підіймає на мене погляд своїх чорних, немов безодня очей і легко посміхається.

- Чому ж неочікувала? Директор казав, що я буду твоїм другом у цій сценці. - відповідає.

От дідько! Як не зручно! Схоже я занадто поглибилася тоді у свої думки і не почула такої новини! Чую, як позаду мене хтось хіхікає і це дуже дратує. Ну не придурок, той Назар?

- Мак, не хвилюйся, - подає Назар свій голос, - Просто Яна занадто вже зраділа, що саме я буду її парою.

Ні, ну це взагалі перебір? Він ж знає, що мені подобається Макар? Тоді навіщо бере все і псує?

- Не мрій! - намагаюся говорити чітко аби не здалося, що я нервуюся. - Ти мені явно не цікавий.

Та нашу дискусію переривають двері директора, які відчиняються і звідки виглядає заступниця директора - Світлана Іванівна.

- О ви вже тут? - вона оглядає нас поглядом, - А де Катя? - питає.

- Вона через пару хвилин прийде. - відповідає Макао, ховаючи телефон до кишені.

Цікаво звідки він знає це? Невже вони так добре спілкуються? От чорт! Потрібно з цим щось робити, аби не проґавити свого шансу!

- Гаразд, тоді заходьте. - Світлана Іванівна відчиняє двері і зникає в просторах кабінету, а я та хлопці заходимо всередину.

Кабінет був дуже просторим та великим, немов бенкетна зала. Повсюди стояли шафи з книжками, якимись документами, посередині стояв довгий стіл, в кінці якого стояв стілець, де сидів директор, поруч, на диванчику, сиділа Світлана Іванівна. Я ж сіла на вільний стілець, Назар сів поруч, а Макар навпроти, тому я намагалася потай кидати на нього погляди.

- Отже, - директор сказав руки в замок та поклав їх на стіл, - Я покладаю на вас великі надії, а ще на Катю, яка проігнорувала мене. - суворо  сказав він. Оу, не заздрю я цій Каті.