Глава 5

ТІМ

Ми з Санею завантажили сніговиків і ялинку в машину, готові везти їх на місце змагань. Не дивно, що Мирослава докладає стільки зусиль, щоб влаштувати грандіозне свято в «Едельвейсі». Вона завжди ставиться відповідально до роботи. Я знаю її вже два роки, і коли Микола вперше познайомив її з «Едельвейсом» і переконав власника довірити їй оформлення комплексу, вона була зовсім дівчиськом. Але навіть тоді вже була справжнім фахівцем у сфері декору. Мирослава має вроджене почуття стилю, яке неможливо набути простим відсиджуючи години за партою протягом кількох років. Однак освіта також є важливим фактором. Вона навчається в Європі, завжди в курсі останніх технологій і тенденцій.

Хоча я старший за неї, я багато чого навчився у цієї тендітної дівчини. Цю роботу я отримав випадково.Моя колишня пристрасть до автомобілів тут нікому не стала в пригоді, а чимось треба було заробляти на життя. І хоч робота складна і некваліфікована, я відчуваю себе корисним.

Ми всі сприймаємо Мирославу як молодшу сестру, і мені приємно, що вона ставиться до мене як до друга. Питає поради або просто розказує про свої справи. Особливо переймається, щоб її творчість подобалася гостям і власнику комплексу. Вже другий рік поспіль «Едельвейс» виходить за рамки стандартних розваг для гостей, організовуючи захоплюючі заходи протягом усього сезону. Жорстока конкуренція вимагає від власників проявляти креативність та вливати значні інвестиції в інфраструктуру, щоб привернути увагу людей. Завдяки творчості Мирослави у нас майже не буває вільних номерів. “Едельвейс” тепер приваблює не тільки любителів гірських лиж, а й численні сім'ї з дітьми. Ось чому Мирося  переймається через декор, інсталяції та фуд-корти — це все для наших маленьких гостей, що стало своєрідною візитівкою.

Коли ми повертаємося до будиночка, Мирослава з Христиною ведуть розмову, вмостившись біля комина. Вони тримають полив’яні чашки, прикрашені орнаментом, бо склянок у сторожці не було. Колись цей будиночок на вершині гори, був притулком для вуйка, який випасав на полонині отари. Потім ці землі придбав нинішній власник "Едельвейсу". Спочатку був побудований готель, який збирав гостей з-за кордону. Згодом комплекс розширювався, поки не набув сучасного вигляду. Тепер більшість гостей – українці, але й сусіди про нас не забувають.

Обстановка справді приголомшлива. Серед неймовірної природної краси не хочеться думати про погане. Відбувається повне перезавантаження свідомості, перетворюючи вас на іншу людину.

— Тіме, ти тільки послухай, що мені розповіла Христина! Не можу повірити, тепер в мене є власний дизайнер, і мені не доведеться когось шукати для костюмованих вечірок в “Едельвейсі” і на інших івентах. До побачення, пильний реквізит провінційних театрів! Слава швейному підриємству “Зимовий едельвейс”!

Мирослава підскочила і застрибала навколо мене, як зайчик на ранку в дитсадку. Я нічого не міг второпати. Якийсь незрозумілий набір слів і лозунгів.

— Хтось мені пояснить, з чого це щеняче захоплення?

— Тіме, ти не повіриш, що мені розповіла Христина! Тепер у мене є власний дизайнер, не доведеться більше шукати когось для костюмованих вечірок в «Едельвейсі» та інших заходів. Прощавай, пильний реквізит провінційних театрів! Слава швейному підприємству «Зимовий Едельвейс»!»

Мирослава підскочила і застрибала навколо мене, як зайчик, на святі в дитсадку. Я нічого не міг второпати.  Якась незрозуміла суміш слів і гасел.

— Хтось може пояснити мені з чого це щеняче хвилювання?

Мирослава нарешті втомилася і зупинилася, чому я дуже зрадів, бо від неї мерехтіло в очах. Вона поставила руки в боки і подивилася на мене, як на божевільного, що не розуміє базових речей.

— Христина погодилася розробити і пошити для мене кілька костюмів для майбутньої вистави, яку ми з дітками покажемо на Великдень. Раніше ми робили костюми зі старих лахів, або мені вдавалося домовитися із завклубом і він зі скрипом розлучався з кількома сукнями і вухатими капелюхами. А тепер це будуть справжні костюми. Круто, правда?

— Ти щось від мене приховуєш? — питаю в Христини, яка посміхається, дивлячись на Миросю, яка знову почала виконувати свій дикий танець. 

— Я просто не встигла тобі розказати, - каже Христина, — я кинула коледж і вступила в університет. Навчаюся на дизайнера одягу і аксесуарів. 

Я морщу лоба, коли намагаюся перетравити інформацію. Чому в Інстаграмі нічого про це не було. Чому батьки мені не сказали? Чи це якась таємниця?

— Ну, що ж. Ти завжди про це мріяла. Сподіваюся, в тебе все вийде. Бажаю успіху, — хоч я щиро радію за Христину, привітання прозвучало якось буденно. Просто я надто збентежений новиною і тим, що про зміни в її житті дізнаюся лише зараз.

— “Вітаю”? — кричить Мирося і підскакує до мене. Дивиться мені прямо в очі з осудом. — І це все, що ти можеш сказати своїй дівчині, яка наважилася на такий крок? А чи знаєш, чого це їй вартувало?

— Я саме збиралася про це розказати Тіму, - каже Христина Мирославі. 

Тепер я починаю хвилюватися.

— Сказати що?

— Я збиралася допомогти Саньку колоти дрова, — бурмоче Мирося і шмигає за двері. 

— Приємно було познайомитися, Христино. До зустрічі ввечері. Обов’язково приходьте до бару. І хоч Тім такий бука, з нами не знудишся.