Глава 4

ХРИСТИНА

Я відразу погодилася на пропозицію Тіма. Я боялася, що він не знайде для мене часу або наговорить неприємних слів, а він, навпаки, поводиться дуже приязно, як для хлопця, якого я покинула без жодних пояснень. Мої почуття загострилися до краю, і я все ніяк не можу заспокоїтися. Як же хотілося, щоб все склалося інакше, менш драматично. Тому була готова їхати з ним куди завгодно, сподіваючись вимолити його прощення. Мріяла знову відчути його губи на своїх. 
— Звісно. Я поїду, куди скажеш, тільки… мої речі. Ми заберемо їх пізніше? 

Я залишив свої валізи в холі біля ресепшн, сподіваючись, що непривітна адміністраторка   не викине їх на вулицю. Серед моїх речей були ноутбук і альбом для малювання, два предмети, з якими я ніколи не розлучаюся. Ноутбук містить усю важливу документацію та копії візерунків, які я використовую для створення своїх костюмів. Щодо скетчбука, то я завжди тримаю його під рукою на випадок, якщо раптово відвідає муза, прошепотить химерні ідеї орнаментів чи надихне на створення нового фасону костюма чи сукні.  Я не знала, як довго триватиме відпустка, але не могла дозволити собі відійти від справи, яка щойно почала розвиватися, навіть на день.

Хоча Тім запросив мене скласти йому компанію, але не сказав ні слова про те, що я можу залишитися з ним. Їдучи до “Едельвейсу” я не мала конкретного плану і не знайшла місця для ночівлі, і сподівалася на вільний номер у готелі. Наша розмова з Тімом пройшла не так гладко, як я очікувала.  А неохідність перебувати серед великої кількості людей, змушувала мене нервуватися. Головне було побачити побачити Тіма і подивитися йому в очі. Я була впевнена, що вони мене не обдурять. Залежно від реакції Тіма я збиралася або розказати йому все, або поїхати геть. Мені було чим поділитися — у моєму житті відбулися значні зміни. Я не тільки змінила запис у графі «сімейний стан», але й прийняла ще одне важливе рішення. Я розкажу йому все, як тільки ми залишимося наодинці.

Ми ідемо до великого пікапа, припаркованого біля їдальні. Тім відчиняє двері і допомогає мені сісти в машину. На мені джинси і коротка дублянка. Я радію, що машина стояла недалеко. Тут, у горах справжня зима, яку в місті рідко побачиш. Я упустила цей факт. Та і збори були спонтанними і такими швидкими, що добре продумати гардероб я не встигла. Взяла ті ж самі речі, які ношу щодня. Сукні, спідниці і високі чоботи на шпильці. Я взута в них зараз і, якби не рука Тіма, що міцно мене тримає, я б не раз застрягла в снігу.

Він дивиться на мій одяг з недовірою, і я бачу, що хоче про щось спитати.

— Ти приїхала в гори на підборах? — глузливим тоном питає він.

— Так, а що в цьому смішного? — насупилася я.

— Сподіваюся, у твоїй валізі знайдеться більш зручне і тепле взуття?

Я кусаю губу, не хочу виглядати в його очах дурепою, але доведеться зізнатися, що я геть не готова до справжньої зими. Я не приховую, що мені приємна його турбота про мене, і посміхаюся, знизуючи плечима.

— Я можу придбати все необхідне в місцевому магазині, - наполягаю я.

— У місцевому магазині ти можеш купити лише лижі чи сноуборд. У найкращому випадку, десь могли завалятися вовняні шкарпетки. Раджу придбати, — він насмішкувато закочує очі. — З іншим можуть виникнути проблеми. Якщо сьогодні закінчимо не надто пізно, з’їздимо в долину, спробуємо щось знайти для тебе.

Я кусаю губу, щоб приховати посмішку, душа танцює переможний танець. Він збирається допомогти мені придбати теплий одяг, отже, я залишаюся. Моя перша маленька перемога, я лікую.

— Гаразд, — кажу покірно.  Я готова погодитися з будь-якими його словами.

Він дивиться на мене так, ніби я та сама легковажна татова доця, яка не здатна потурбуватися про себе.  Він завжди опікав мене. Стежив, щоб я не промочила ноги. Коли ми довго гуляли в холодну пору року, грів мої руки в своїй кишені. Тім ніколи не мерзне, він гарячий, як пічка. Хочу йому сказати, що я теж змінилася. Стала серйознішою, навчилася думати наперед. Правда мій гламурний образ свідчить про інше. Дивлюся на Тіма. Він і зараз не застібає куртку, а рукавички стирчать з кишені. Готова поспорити, що вони не побачать снігу в цьому році. Він завжди тримає їх про всяк випадок. Раптом доведеться зігріти чиїсь тендітні ручки. Ревнощі знову боляче штрикають. Я знаю, що два роки тому він носив рукавички для мене. Кого він рятує від холоду зараз? 

Ми під’їжджаємо до головного корпусу, щоб забрати мої валізи. Тім іде сам і приносить їх, ставить в салоні біля мене, бо багажник надто брудний, і сідає поруч із товаришем. Здається, його звуть Саша.

— Тільки не кажи, що у цих величезних валізах немає теплого одягу, — знову насміхається Тім, -- я ледь не надірвався, тягнучи їх до машини. 

— Так, я знаю, — бурчу я, — практичність не є моєю сильною стороною. Зате маю багато інших чеснот.

Водій пирхає, прикриваючи однією рукою рот, за шо отримує ліктем в бік від Тіма. 
Ми їдемо по грунтовій дорозі, присипаній чистим снігом. Я однією рукою тримаюся за поручень, а іншою - за ремінь. Саня жене, не збавляючи швидкість на поворотах. Машина підстрибує на вибоїнах. Я втиснулася в сидіння, рятуючи голову від удару об скло. На черговій ямі пікап відривається від землі, а мій шлунок робить сальто.

— Ти в порядку? Наші дороги не для тендітних панянок, — Саня хихикає, дивлячись на мене через плече.