Три роки потому
ТІМ
Ненавиджу Новий рік. Надто щасливі пари, купа людей на вулицях, агресивні покупці в магазинах, надокучливі підсумки року,що минає і потворні прикраси на подвір'ї. Особливо в Буковелі, де звикли викладатися на повну заради гостей. Ненавиджу це.
Але що я ненавиджу найбільше, так це те, як сильно передсвяткова метушня нагадує мені про найбільше розчарування у моєму житті. Гірлянди, прикрашені ялинки біля кожної садиби роблять рану у моєму розбитому серці ще глибшою. Я поїхав так далеко від рідного міста, щоб ніщо не нагадувало мені про Христину. Тільки не врахував, що ходити по чужих вулицях, вітатися з іншими людьми — не означає забути її і все хороше, що у нас було.
— Допоможи мені, Тіме, -- не витриму Саня і лається на мене.
Я не ображаюся, бо знаю, що він ніколи по-справжньому не сердиться. На правах старшого друга і бригадира у такий спосіб підтримує робочий порядок. Ми намагаємося зрушити з місця 30-кілограмову інсталяцію саней з оленями, біля яких діточки товстосумів робитимуть фотки, поки їхні татусі заливатимуть пельки дорогим алкоголем, а матусі кататимуться на лижах. Ми чекаємо великий заїзд. Хоч готель чи не найдорожчий у Буковелі, вільних номерів найближчі півтора місяці не передбачається.
— А я що роблю? — я пихчу, як поранений ведмідь, впинаюся п'ятами в землю і відриваю сани від землі.
— Давай, ще трошки.
Микола наспівує різдвяну пісню, і я дивлюся на нього з роздратуванням. Злюся, через те, що він ловить витришки і навіть не намагається допомогти.
— Гей!
— Що? - запитує він.
— Не хочеш допомогти?
— Якщо ви, двоє кремезних хлопців, не можете цього зробити, що можуть зробити мої слабеньки рученята? Він стоїть притулившись до дверей іграшкового будиночка, де працюватиме майстерня ельфів. Микола, як і я, працює в готелі. З мого горла виривається регіт, бо він розігрує з себе немічного дідугана, хоч насправді ще не старий. Він одного зросту зі мною і до біса сильний.
— Давай допоможу, хлюпики, - нарешті погодмвся допомогти Микола.
Микола керує готелем і невеликою стайнею на території. Хазяїн комплексу мешкає десь за кордоном і нечасто сюди навідується. Втрьох ми нарешті ставимо сани і оленів так, як вони мають стояти, щоб радувати очі відпочивальників.
— Багато ще роботи? — питає Микола і чухає шию найбільшому оленю, наче перед ним справжній північний олень. Потім дивиться на нас і звужує очі, — втомилися?
Він сміється так голосно, що сміх відлунює по всьому майдану. Я неприязно дивлюся на Миколу. Він ще молодий, не втомлений життям і, схоже, любить свою роботу. Він багато років тут працює і бачив не найкращі часи “Едельвейса”. Тепрер же, коли вітчизняний туризм почав дотягувати до рівня закордону, справи пішли вгору. Круглий рік комплекс не відчуває браку відпочивальників. Багато хто повертаютьсч сюди з року в рік. Радять друзям і знайомим, а це найкраща реклама.
— Вони такі важкі, - скаржуся я. — І ми мусили бути особливо обережними, бо минулого року вантажники пошкодили ногу одному з оленів.
— Чому відразу не покликали на допомогу? - запитує він.
— Ми могли б і самі впоратися, якби хтось не сачкував, -- Саня піднімає руку і згинає її у лікті, демонструючи біцепс. Він з доброю посмішкою дивиться на мене, підтверджуючи, що камінь був у мій город.
Микола пирхає.
— Я принесу фарбу. Двері в будиночку трохи облупилися. Треба трохи підмазати, — каже Олена і йде до господарчого блоку.
Микола повертається до готелю.
— Що тепер, босе? -- насміхаюся з Сані. Він ненавидить, коли я його так називаю.
Якщо розібратися, Микола — наш справжній бос, бо керує всім комплексом. А Саня відповідає за безперебійну роботу всіг допоміжних служб. Я виконую будь-яку роботу на подвір’ї і всередині. Робота мені подобається. Звісно, я б з більшою охотою копирсався в моторі і крутив гайки, але тут послуги механіка не надто затребувані, своїх умільців вистачає.А роботи на території багато. Вистачає усім.
— Думаю, час зробити перерву на обід. Ходімо в їдальню?- запитує він, прямуючи до нашої вантажівки.
Ми рушаємо засніженою дорогою, що пролягає між кошлатими від снігу горами. Пікап хоч не новий, але надійний. Микола пригнав його чи то з Польщі, чи то з Німеччини. Його металеве серце гуркоче, заглушаючи мої думки.
— Сьогодні підемо в бар? — питає Саня, коли ми залишаємо пікап на парковці для персоналу і ідемо до двоповерхового корпусу, де розташовані всі служби. В тому числі і їдальня для робітників.
Аромат свіжого борщу і картоплі зі шкварками зустрічає нас на крутому повороті перед готелем. Обожнюю борщ, який тут готують. Я втягую носом повітря і замислююся над питанням товариша. Щотижневі походи до сільського бару стали вже традицією. Коли я сюди приїхав, зазвичай у свій вихідний не виходив з кімнати. Дивився фільми на планшеті і пив домашнє вино з сиром, що робить наша кухарка тітка Віта. Ну і ще гортав Інстаграм. Це єдина ниточка, яка зв’язує мене з минулим. Я заходжу на її сторінку із закритого акаунта, щоб вона не думала, що я стежу за неї або плекаю якісь надії. В неї майже нічого нового не відбувається. Я гадав, що з Борисом вона вестиме світське життя, притаманне жінкам, які одружилися з багатієм. Вечірки, дорогі курорти, модні нараяди. Атрибути красивого безтурботного щасливого життя, яке не соромно виставити на загал. На мій подив, вон рідко о виставляє нові фото і відео. В основному це старі знімки, на яких ми з нею разом. Вона не видалила їх. Завдяки цьому я не забув, яка мила ямочка в неї на підборідді. Який в неї кирпатий носик і яка чудова посмішка.