Розділ 8. Вічний Бал і Фальшивий Сміх

Палац Культури був величезною, обшарпаною будівлею радянської епохи, прикрашеною колонами та мозаїкою, що іржавіла. Саме тут колись гуляли найгучніші новорічні бали, і саме тут, як відчувала Ельза, накопичився потужний заряд Відкладеної Радості.

​Вона підійшла до центрального входу. Двері були міцно замкнені, а на них висів ланцюг, вкритий інеєм.

​"Тік, тут не вийде прийом із 'забуттям'. Це місце пам'ятають надто багато людей," — прошепотіла Ельза, притиснувши срібний зубець.

​"Радість завжди знаходить щілину, Ельзо. Знайди те, що люди хотіли відкласти, але не змогли," — підказав Тік.

​Ельза озирнулася. Її погляд упав на маленьке, розбите вікно підвалу, де колись, імовірно, знаходилася котельня. Вікно було забите старими, фарбованими дошками.

​Вона підійшла і торкнулася дощок. Це були дошки, що символізували кінець святкування, яке всі хотіли продовжити.

​Ельза торкнулася дощок і промовила: "ЗНОВУ!"

​Пролунав тихий "ДЗИНЬК!"

​Дошки не відпали. Вони просто зникли у повітрі, наче їхня матерія була перенесена в інший час. Вікно залишилося, але через нього можна було пролізти.

​Ельза прослизнула всередину, у темний, пропахлий пліснявою підвал. Вона знайшла старі сходи і почала підійматися.

​Що вище вона підіймалася, то теплішим і голоснішим ставало повітря. Вона чула приглушену, але швидку вальсову музику.

​Коли вона відчинила двері головного залу, її очі засліпило.

​Вона потрапила до Кабінету Відкладеної Радості.

​Великий Бальний Зал був залитий яскравим, різдвяним світлом. Посередині стояла величезна, сяюча ялинка, прикрашена іграшками, що виблискували, як діаманти.

​Зал був наповнений людьми — застиглими парами у вечірніх сукнях та костюмах. Вони всі були у позі танцю. Їхні обличчя були застиглі у широких, порожніх усмішках.

​Це був Вічний Бал. Час тут не просто зупинився. Він зациклився на фазі найвищої, але поверхневої радості.

​"Вони чекали свята, але забули, що свято — це Дія, а не лише місце," — пояснив Тік. — "Ткач зробив їх щасливими, але це порожнє щастя. З нього він плете нитки Задоволення, які змушують їх ніколи не хотіти змін."

​Ткач Забуття стояв у центрі залу. Цього разу він виглядав інакше. Він був не сірим і похмурим, а напрочуд ошатним, одягнений у старомодний, чорний фрак, а його сірі нитки тепер були схожі на тонку, блискучу мішуру.

​"Вітаю на балу, Ельзо," — його голос був схожий на дзвін порожнього келиха. — "Ти знову заважаєш мені збирати свій урожай. Тут так спокійно. Жодного сумніву. Жодного руху. Лише безкінечне очікування на наступний тост."

​Ельза відчула, що ця пастка найпідступніша. Тут не було страху, але була небезпека байдужості.

​"Ти не даєш їм радість. Ти даєш їм пародію на радість," — сказала Ельза, відчуваючи, як її власна усмішка починає тремтіти.

​"Радість, яку не потрібно створювати, а можна лише чекати. Це найкраща форма забуття," — засміявся Ткач.

​Ельза подивилася на застиглі пари. Її погляд упав на музикантів на сцені: вони застигли з інструментами, які не видавали жодного звуку, крім тієї швидкої, фальшивої, зацикленої вальсової мелодії.

​"Тобі потрібна справжня мелодія, Ельзо," — прошепотів Тік. — "Мелодія, яка не святкує, а викликає свято. Щось, що ламає цей ідеальний ритм."

​Ельза згадала, як у її домі завжди був один і той самий ритуал щороку, який ніхто не відкладав — тато завжди включав стару, пошарпану платівку за п'ять хвилин до півночі, щоб послухати пісню, яка стала символом їхнього сімейного Нового року. Це була пісня, що вимагала не танців, а спільного співу.

​Ельза дістала свій срібний зубчик шестерні.

​"Тут вистачить фальшивого танцю," — сказала вона. — "Настав час для справжнього голосу."

​Вона побігла до сцени, прямісінько повз застиглих, усміхнених людей, її рішучий рух був єдиним, що порушувало бездоганну нерухомість залу.