Розділ 6. Голосніше за Папір

Ельза відчула, як холодний, гіркий біль від усвідомлення її власного непрочитаного слова пронизує її. Дитячий малюнок тата, який вона колись заховала, тому що боялася, що він недостатньо гарний, став зараз її особистою ниткою, яку Ткач Забуття намагався обірвати.

​"Ти сама створила цей Кабінет," — глухо пролунав голос Ткача, який набув тепер іншої тональності, схожої на голос її власного сумніву. — "Навіщо боротися? Залиш це тут. У забутті — спокій."

​Ельза стиснула зубець шестерні. Її перша думка була втекти, але вона розуміла, що якщо вона втече, то її частина залишиться тут, у цьому сірому, мертвому просторі.

​"Ні, Ельзо! Ти маєш діяти!" — пролунав голос Тіка, але він був ледь чутний, наче його заглушували тисячі забутих паперів. — "Ти не можеш просто спалити архів! Ти маєш його переписати!"

​"Як?" — Ельза міцно тримала малюнок.

​"Ти маєш проголосити слово, якого тут не вистачає. Визнання."

​Ельза зрозуміла. Вона мала надати силу словам у місці, де слова помирали.

​Вона підняла малюнок і, дивлячись прямо на Ткача Забуття, який стояв нерухомо, наче статуя з попелу, почала говорити. Спочатку її голос був тихий, тремтячий, як вогонь на вітрі.

​"Цей малюнок... я сховала його, бо мені було страшно. Страшно, що тато... що він не оцінить. Що він скаже, що він недостатньо гарний," — вона зробила глибокий вдих. — "Але він гарний! Я люблю свого тата! Він мій герой!"

​Щойно вона промовила останні слова, з її рук вирвалося яскраве, тепле, жовтогаряче світло — світло любові та рішучості.

​Це світло не знищило папки, але воно змусило їх засвітитися зсередини. Тисячі забутих слів, істин і правил спалахнули на мить, немов тисячі маленьких свічок.

​Ткач Забуття зашипів, його тіло почало розпадатися на сірі нитки, які швидко відступали.

​"Неможливо! Яскравість і Гучність заборонені в архіві!" — його голос був тепер схожий на писк.

​Ельза відчула силу. Це була сила визнаної правди.

​Вона підняла срібний зубець і, використовуючи світло від малюнка як каталізатор, направила його на стелажі.

​"Ти збираєш слова, які померли. Але я їх оживляю!" — вигукнула вона.

​Вона зосередилася на русі. Вона не могла прочитати мільйони документів, але вона могла змусити їх рухатися.

​"ДЗИНЬК! РУХ!" — прокричала Ельза.

​Увесь архів затремтів. Стелажі почали рухатися, як гігантські доміно, зі скрипом, який пролунав, як переможний дзвін. Папки почали падати, відкриватися і змішуватися. Вони не були знищені, але їхній порядок (який був ідеалом Ткача) був порушений.

​Ткач Забуття зник у хмарі сірого пилу, який швидко осів.

​Ельза кліпнула. Вона стояла у великій, темній, але тепер звичайній архівній кімнаті. З її рук впав малюнок. Світло зникло. Вона була виснажена, але перемогла.

​"ТІК-ТАК. ТІК-ТАК."

​Час в архіві знову потік. Тепер він був не застиглий, а просто нудний і повільний, як і має бути в архіві, але він тік.

​Ельза підняла свій малюнок. Вона обережно склала його і вирішила, що коли повернеться додому, вона просто покаже його татові. Адже невиконана дія була гіршою за будь-яку помилку.

​Вона вийшла з архіву через ті ж двері. Замок був на місці. Паркан теж. Але цього разу вона не відчула холоду забуття. Вона відчула легкість.