Розділ 5. Архів Непотрібних Документів

Ельза знайшла будівлю архіву наступного дня ввечері. Це була довга, сіра, похмура споруда, що стояла на відшибі, обгороджена високим парканом. На ньому висів старий іржавий замок, а на воротах — табличка, поїдена часом: "Об'єкт не використовується. Прохід заборонено".

​"Тік, як мені туди потрапити? Це не просто застиглі двері," — прошепотіла Ельза, ховаючись за купою снігу.

​"Двері у Кабінет Непрочитаного Слова відчиняються не ключем, а забуттям," — пояснив Тік. — "Ти маєш стати настільки непомітною, наскільки це можливо. Ти маєш стати частиною фонового шуму, який ніхто не помічає."

​Ельза озирнулася. Світло від вуличного ліхтаря було тьмяним. Вона відчула, як срібний зубець у її кишені починає пульсувати в ритм тривожного гулу, що йшов від будівлі.

​Вона заплющила очі і згадала той момент, коли була на горищі, і час зупинився. Вона згадала, як відчувала себе примарною, коли навколо неї застигли люди. Вона спробувала скопіювати це відчуття.

​Ельза вдихнула холодне повітря і зробила крок до паркану, зосередившись на тому, щоб бути абсолютно неважливою.

​Коли вона простягнула руку до іржавого замка, сталося диво. Замок не відкрився, але паркан навколо нього просто... зник. Не зламався, а наче став прозорим і зник у моменті, тому що ніхто не вважав його важливим.

​Ельза прошмигнула у пролом.

​Будівля була тисячами маленьких, темних вікон. Вона знайшла невеликі, металеві двері для персоналу і знову застосувала свій метод: ігнорування. Вона притулилася до дверей, і коли її рука торкнулася ручки, пролунав тихий, майже неспішний "ДЗИНЬК".

​Світ навколо змінився.

​Ельза опинилася у холодній, величезній, темній кімнаті, де повітря було важким і сухим, як старий папір. Це був Архів.

​Не було жодних працівників, лише нескінченні ряди високих, сірих стелажів, що губилися у темряві. На стелажах — мільярди сірих папок, усередині яких зберігалися забуті папери, старі звіти, непідписані договори, незапитані свідоцтва.

​"Ласкаво просимо до Кабінету Непрочитаного Слова," — прошепотів Тік. — "Це справжній скарб для Ткача. Увесь цей невикористаний потенціал. Ти бачиш? Час тут не тече. Він висить."

​Ельза підняла руку. У повітрі висіли крихітні, невидимі оку частинки — пилок забуття.

​Вона пішла між стелажами. Написи на папках були нерозбірливими, наче навмисне стерті. Вона відчула, що стає дедалі важче читати і зосереджуватися.

​"Це його пастка," — зрозуміла Ельза. — "Чим більше забутих слів, тим більше я сама забуваю, навіщо я тут."

​Раптом вона побачила це. В кінці ряду, де світло не доходило, стояв Ткач Забуття. Він був вищим, ніж минулого разу, і здавався сильнішим. Він не плете нічого. Він просто стояв, а з папок на його нерухому постать сипалися піщинки часу.

​"Ти прийшла у серце мого володіння, Майстре Дзвінка," — його голос був тепер гулом, що лунав по всьому архіву. — "Тут ти безсила. Тут немає дій. Є лише папір."

​Ткач простягнув руку, і одна з сірих папок зірвалася зі стелажа і впала до ніг Ельзи, розкрившись.

​Усередині був лише один аркуш. На ньому був дитячий малюнок: грубий портрет її тата, підписаний "Мій Герой". Малюнок, який вона намалювала багато років тому, але соромилася йому показати, і тому заховала.

​"Ось твій власний непрочитаний документ," — глухо сказав Ткач. — "Ти залишила тут частину своєї надії. Тепер вона належить мені."

​Ельза відчула різкий, пекучий біль у грудях — біль усвідомлення того, що вона сама створила тут частину Кабінету. Вона зрозуміла, що Дією, яку вона має виконати, є не розгадування таємниці архіву, а визнання і проголошення істини, захованої в її серці.