Розділ 3. Пастка Очікування і Секретний Дзвінок

Ельза відчувала, як її сили покидають її. Присутність Ткача Забуття витягувала не просто енергію, а бажання діяти. Їй хотілося піддатися цій сонній, бездіяльній тиші.

​Ткач стояв у глибині, наче темний, сірий міраж, і продовжував повільно обплітати застиглого чоловіка чорними нитками.

​"Він чекає," — пролунав у вухах Ельзи холодний шепіт Тіка. — "Він чекає на трамвай, що відвіз його дружину багато років тому. Він чекає, щоб вона повернулася. Це його єдина, крихка, невиправдана надія. Щоб зрушити час, ти не повинна змусити його їхати. Ти повинна змусити його припинити чекати."

​"Як?"

​"Згадай правило. Щоб час був витрачений, має відбутися відсутня дія. Тут відсутня дія — це прощання," — пояснив Тік. — "Або усвідомлення, що рух важливіший за очікування."

​Ельза подивилася на чоловіка. Його обличчя було застигло у виразі непохитної надії.

​Вона відчула, що не зможе просто його штовхнути. Це Кабінет, і тут діє інша фізика — фізика емоцій.

​Ельза обережно підійшла до застиглого чоловіка. Її погляд упав на його старий портфель, який лежав біля його ніг. Вона відчула, що це важлива зачіпка.

​Ткач Забуття засміявся, і його сміх пролунав, як шерех розбитого скла. "Ти думаєш, знайдеш ключ у його мотлосі? Залиш його. Йому спокійно тут, у нерухомості."

​Ельза проігнорувала його і, піднявши портфель, обережно відчинила його. Усередині був лише один предмет: маленька, ручна лялька з тканини, одягнена у поношене плаття.

​"Це його дружина?" — запитала Ельза Тіка.

​"Ні. Це те, що вона залишила, коли поїхала. Символ, який він мав відпустити, але не зміг," — відповів Тік. — "Тобі потрібен гучний, справжній Дзвінок, що прорве його очікування."

​Ельза стиснула ляльку. Її пальці випадково натиснули на маленьку, приховану кнопку на спині ляльки.

​З ляльки полилася музика. Старовинна, пошарпана мелодія, яку грали на шарманці. Ця мелодія була така гучна і життєрадісна, що різко контрастувала з сірою, застиглою атмосферою Кабінету.

​Музика почала розривати чорні нитки Ткача, які обплітали чоловіка!

​Ткач Забуття зашипів, його фігура почала розмиватися. "Неможливо! Рух... Радість... вони не можуть існувати в 11:11!"

​Ельза зрозуміла: щоб розвіяти цей Кабінет, вона має не просто змусити чоловіка перестати чекати, а наповнити його моментом неочікуваної радості чи руху вперед, навіть якщо це ілюзія.

​Вона швидко підняла ляльку і, не дивлячись на застиглого чоловіка, почала танцювати під мелодію. Вона кружляла по засніженій зупинці, її ноги залишали чіткі сліди на льоду. Вона створювала фізичний рух там, де панувала абсолютна нерухомість.

​Музика ставала гучнішою. Чорні нитки розривалися. Світло від ляльки було таким яскравим, що Ткач Забуття почав відступати, танучи у тіні.

​"Ти ще повернешся, Майстре Дзвінка," — прошипів він, і його тінь зникла.

​Коли музика досягла піку, Ельза різко зупинилася. Вона відчула, як її зубець шестерні в руці став гарячим і швидко ввібрав усю енергію моменту.

​"ДЗІНЬ!" — фінальний, гучний, переможний дзвін.

​Ельза кліпнула. Вона стояла на холодній, засніженій зупинці. Ліхтар світив рівно. Музика зникла.

​Чоловік, який сидів на лавці, ворухнувся. Він подивився на свій портфель, на ляльку в ньому, і його обличчя пом'якшало. Він зітхнув, але це було не зітхання горя, а зітхання звільнення.

​Він підвівся, поправив пальто і, поглянувши на неіснуючі колії, промовив вголос: "Що ж, пора додому. Трамваї сьогодні не буде."

​Він не поїхав. Але він пішов. Він відновив свій рух.

​Ельза посміхнулася. Вона врятувала цілу годину від забуття.