Розділ 2. Срібний Зубець і Карта Очікування

Після успішного "Дзвінка" у класі, Ельза була у стані тихої, холодної ейфорії. Вона врятувала той момент для Марка, але ще важливіше — вона підтвердила свою нову реальність. Вона була не просто дівчинкою. Вона була коректором часу.

​Увечері, коли батьки дивилися старий фільм, Ельза сиділа у своїй кімнаті, розклавши на столі свій скромний Арсенал Часу:

1. ​Срібний Зубець Шестерні: Він лежав на старому креслярському папері. Тепер він не просто дзвенів, а світився ледь помітним, пульсуючим синім світлом, коли навколо панувала тиша.
2. ​Латунний Годинник: Прадідівський кишеньковий годинник, що відраховував нормальний, нудний, але надійний час.

​"Тік," — прошепотіла Ельза, притуливши вухо до зубця шестерні.

​"Я тут, Ельзо. Усередині дзвінка," — почулося у відповідь. Голос був трохи гучнішим і чіткішим, ніж на уроці. — "Ти знову наповнила мене. Ткач Забуття був розчарований."

​"Хто він такий? І чому він збирає цей час?"

​"Ткач Забуття... він — антипод усього, що рухається. Він збирає мертві моменти: невисловлені слова, відкладені справи, забуті мрії. Він сплітає з них Полотна Нічого, щоб створити Портал Небуття. Якщо він збере достатньо, він зупинить ціле місто назавжди, перетворивши його на один великий, ідеальний 11:11."

​"Як мені його знайти?"

​"Ти не знайдеш його. Ти знайдеш його роботу," — відповів Тік. — "Зубець — це не просто ключ. Це срібний магніт для завислого часу. Він відчує Кабінет, щойно він почне формуватися. Ти маєш навчитися читати його Дзвінок."

​Ельза поклала зубець на аркуш паперу і обережно почекала. Тиша.

​Раптом, у загальному шумі міста, вона вловила його. Не дзвін, а свист. Високий, майже ультразвуковий свист Очікування.

​Зубець на столі почав вібрувати, рухаючись, як стрілка компаса, і вказуючи на вікно.

​Ельза підійшла до скла. Вона жила на тихій вуличці, а за її будинком був невеликий сквер і старовинна, покинута трамвайна зупинка, яку вже років десять ніхто не використовував.

​"Ось. Кабінет Нездійсненої Надії," — пояснив Тік. — "Там хтось занадто довго дивиться у минуле, замість того, щоб крокувати у майбутнє. Його час — це річка, що потекла назад."

​Ельза одягла на себе свій найтепліший светр, натягнула шапку і сховала срібний зубець у рукавичку.

​"Я йду," — прошепотіла вона, відчиняючи двері.

​Надворі було темно і холодно. Вона дісталася до старої трамвайної зупинки. Вона була освітлена єдиним, мерехтливим ліхтарем, який відкидав довгі, тремтячі тіні.

​На лавці сидів літній чоловік у старому пальті. Він сидів нерухомо, його очі були широко розплющені й дивилися вдалину, туди, де колії давно заросли бур'яном і снігом. Він чекав. Чекав на трамвай, якого вже не існує.

​Ельза відчула, як її пронизує холод Небуття. Це був не просто холод зими, а витягнутий час.

​"Сформовано. Час \Delta t наближається до нуля," — прошепотів Тік.

​Ельза стиснула зубець шестерні.

​"ДЗИНЬК!"

​Світ змінився. Чоловік на лавці застиг. Ліхтар не світив, а вібрував на місці. І тоді Ельза побачила його.

​Ткач Забуття.

​Він стояв на місці, де колії зникали у темряві. Він був високий, худий, і його тіло було зіткане з сірих, запилених ниток, що нагадували стару павутину. З його рук, як із веретена, витягувалися тонкі, чорні нитки, які обплітали застиглого чоловіка. Ці нитки були втраченим часом.

​"Маленька дівчинко," — його голос був схожий на шелест сухого листя. — "Ти знову тут. Ти не повинна чіпати те, що померло."

​Ельза відчула, як її охоплює ірраціональний страх і втома. Їй захотілося просто сісти поруч із чоловіком і теж зачекати.

​"Ні," — прошепотіла Ельза, відступаючи. — "Він не помер. Він просто... відкладений."

​Їй потрібно було терміново знайти спосіб вивільнити чоловіка, поки Ткач не забрав усі його моменти.