Розділ 1. Дзвін Під Килимом

Відтоді, як Ельза стала Майстром Дзвінка, вона зрозуміла одну річ: тиша — це найгучніший звук у світі.

​Звичайні люди чули шум міста, музику, розмови. Ельза ж чула постійний, фоновий, майже непомітний шум часу: тихий, рівний шепіт "тік-так" з мільйонів годинників.

​І вона навчилася впізнавати, коли цей шепіт збивався.

​Зараз був січень, час, коли обіцянки Нового року вже трохи заіржавіли, а до весни ще було ціле століття. Ельза сиділа на уроці фізики. Вчителька, пані Галина, монотонно пояснювала закони кінематики.

​Раптом з кишені Ельзиного рюкзака, де вона зберігала свій єдиний артефакт, почувся ледь чутний "дзинчик".

​Срібний зубчик шестерні, який залишив їй Тік, здригнувся, як крихітний дзвіночок.

​Ельза притиснула долоню до рюкзака. Це був не звук. Це була резонанс. Відчуття, наче хтось кинув крижаний кубик у ідеально рівну воду часу.

​"Там, Ельзо," — пролунав у її голові знайомий, льодяний шепіт, який міг належати лише Тіку. Голос був слабким, як відлуння, але чітким. "Хтось сильно... очікує. Це застрягло."

​Ельза озирнулася. У класі все було нормально: учні записували, пані Галина писала формулу на дошці.

"Пані Галино," — раптом сказала Ельза, не витримавши. — "А що відбувається, коли час \Delta t наближається до нуля?"

​Вчителька опустила крейду і глянула на неї поверх окулярів. "Тоді, Ельзо, прискорення a стає нескінченним, а рух — миттєвим. Але в реальному світі так не буває."

​"Буває," — прошепотіла Ельза, але вже для себе.

​Вона відчула, що застряглий момент знаходиться зовсім поруч. Її погляд зупинився на Марку.

​Марк, мовчазний відмінник, сидів, втупившись у свою контрольну роботу. Його ручка висіла над папером. Він не писав, він чекав. Чекав ідеального моменту, ідеального рішення, ідеального рядка. Він був настільки зосереджений на майбутньому результаті, що повністю зупинив сьогодення.

​"Кабінет Відкладеної Дії," — пролунав голос Тіка. — "Не час, витрачений на сумнів. А час, вкрадений страхом."

​Ельза зрозуміла. Невеликий, але ідеально сформований "11:11" завис прямо над Марком. Це був не глобальний збій, як під Новий рік, а кишеньковий Кабінет, що утворився навколо однієї єдиної, занадто сильної емоції.

​Вона обережно дістала зубець шестерні. Він пульсував теплим, бурштиновим світлом, яке бачила лише вона. Вона стиснула його в кулаці.

​"ДЗИНЬК!"

​Класна кімната не зникла, але змінилася. Кольори стали тьмянішими, звуки — приглушені. Пані Галина застигла з крейдою біля дошки. Учні стали схожі на воскові фігури, їхні обличчя — безвиразні маски.

​Ельза була у першому Зимовому Кабінеті цього року. Це було не велике, як минулого разу, а маленьке, ідеально існуюче Ехо Моменту.

​Вона підійшла до Марка. Його обличчя було напруженим. Над роботою висів крижаний туман. У тумані Ельза побачила ледь помітну, потворну тінь, що тягнула до нього кістляві пальці, ніби намагаючись забрати цей момент.

​"Це Ткач Забуття," — прошепотів Тік. — "Він полює на маленькі упущення. Марк не наважиться написати. І цей час буде втрачено для всіх."

​Ельза подивилася на завдання. Воно було складне. Вона не знала рішення.

​"Я маю... змусити його рухатися?" — запитала Ельза.

​"Ти маєш прийняти рух. Навіть неправильний," — відповів Тік.

​Ельза взяла ручку з застиглої руки Марка.

​"Вибач, Марку," — прошепотіла вона і, не знаючи правильної відповіді, навмання поставила жирну, неправильну цифру у віконці відповіді.

​Вона відчула потужний холодний поштовх, який спробував виштовхнути її з Кабінету. Але Ельза втрималася, стиснувши зубець.

​Щойно цифра торкнулася паперу, туман розвіявся, а навколо Марка спалахнуло яскраве, жовте світло — світло звільнення від ідеалу.

​"ТІК-ТАК. ТІК-ТАК."

​Світло згасло. Ельза кліпнула. Вона була у звичайному класі. Пані Галина дописувала формулу. Ручка була в руці Марка.

​Але тепер Марк не чекав. Він писав. На його обличчі був вираз рішучості, а не страху.

​Ельза посміхнулася. Вона стала Майстром Дзвінка, і це був її перший, успішний дзвінок цього року.