Розділ 7. Крила любові та зелений макіяж

Вона приїхала до нього надвечір. Володимир лежав на ліжку, гортав телефон і навіть не підвівся, коли вона зайшла.

- Ти довго, - сказав він, не дивлячись. - Я дзвонив.

«Дзвонив. Звісно. Щоб переконатися, що я не втекла. Що я не зустрілася з Дашею. Що я не дихаю без твого дозволу».

- Була в університеті, - відповіла вона, вішаючи куртку. - Потім зайшла в кафе з одногрупницями.

Він нарешті підняв голову. Його блакитні очі стали холодними, як лід у середині січня.

- З якими ще одногрупницями?

- З Дашею та Катею. Ти ж знаєш, я казала...

- Не пригадую, - він відклав телефон і сів. - Ти мала бути в університеті, а не в кафе. Навіщо тобі вони? Вони тільки відволікають.

«Відволікають. Від кого? Від тебе? Від твого контролю? Від мого повільного перетворення на тінь? Вони відволікають мене від того, що я втрачаю себе. І це - найстрашніше, що ти можеш мені пробачити».

- Я просто випила каву, - тихо сказала вона. - Це не злочин.

Він підвівся, підійшов до неї, узяв за підборіддя.

- Я не кажу, що це злочин, дружино. Я просто хвилююся. Цей світ — небезпечний. А я хочу, щоб ти була в безпеці.

«У безпеці. З тобою. Це як "безпечно" в клітці з левом. Лев обіцяє не кусати, але пазурі в нього довгі. І він уже дряпав».

Вона кивнула. Поцілувала його в щоку. І вирішила, що сьогодні не буде думати.

Вночі він обіймав її міцно, майже боляче. Вона лежала з відкритими очима й дивилася в стелю. Сім тріщин. Вона знала кожну.

«Завтра, - подумала вона. - Завтра я буду щасливою. Обов'язково».

***

Наступного ранку вона прокинулася від того, що Володимир голосно розмовляв по телефону на кухні. Вона не розбирала слів, але тон був напружений, майже агресивний.

Коли вона вийшла, він уже посміхався.

- Доброго ранку, дружино, - сказав він, ніби нічого не сталося. - Збирайся. Підемо в магазин.

- У магазин? Навіщо?

- Продукти закінчилися. І я хочу купити тобі щось. Ти заслуговуєш.

«Заслуговуєш. Слово, яке пахне надією. Слово, яке я чую від нього тільки тоді, коли він хоче щось приховати. Але сьогодні я не буду шукати підтекст. Сьогодні я просто повірю».

Вона вдягла светр, джинси, нанесла легкий макіяж - і вирішила трохи поекспериментувати. Взяла зелені тіні. Двох відтінків. Темніший - на рухому повіку, світліший - під брову. І чорний олівець, яким підвела очі стрілками догори, як у кішки.

Вийшло яскраво. Навіть трохи зухвало.

«Мені подобається, - подумала вона, дивлячись у дзеркало. - Я схожа на когось, хто не боїться. На когось, хто не Ніколь. Сьогодні я буду іншою».

Володимир подивився на неї, коли вона вийшла з ванної, але нічого не сказав. Просто взяв за руку й повів до виходу.

***

Вони зайшли в супермаркет - великий, яскравий, із музикою та запахом свіжої випічки. Ніколь одразу потягнуло до відділу з овочами, але Володимир тримав її за руку й не відпускав.

- Спочатку візьмемо те, що мені треба, - сказав він. - Потім твої капризи.

«Мої капризи. Це які? Огірки? Помідори? Право вибирати?».

Вона промовчала.

Вони взяли хліб, ковбасу, якісь консерви, пиво (звісно, пиво) і пачку печива. Ніколь поклала в кошик яблука й банани - на свої гроші, які їй дала мама «на обіди».

Коли вони йшли повз відділ із дегустаціями, Ніколь побачила двох дівчат у білих фартухах. Вони пропонували перехожим зразки якогось йогурту. Милі, усміхнені, з ідеальним макіяжем.

Ніколь пройшла повз, навіть не сповільнившись. Їй не хотілося нічого пробувати. Не хотілося ні з ким говорити.

Але Володимир затримався.

Вона зробила кілька кроків, озирнулася - і побачила, що він стоїть біля дівчат, усміхається своєю блакитноокорою усмішкою й щось їм каже. Вони сміються. Одна дівчина, руда, торкається його плеча. Інша, брюнетка, кокетливо ховає очі.

Ніколь зупинилася. У грудях щось стиснулося.

«Ні, - подумала вона. - Він просто ввічливий. Він просто... спілкується. Це не флірт. Це просто... шопінг».

Але вона не повірила собі. Вона розвернулася й пішла назад.

Володимир не помітив її наближення. Він саме казав:

- А от моя дівчина сьогодні такий макіяж зробила - як у кішки. Зелені тіні, чорні стрілки. Вам би таке?

Руда дівчина засміялася:

- О, ви про неї? Ми бачили, коли вона проходила. Так, дуже незвичайно. Сміливо. Не кожна наважиться.

- А ви б наважилися? - спитав Володимир, і його голос був грайливим. - Я б, наприклад, подивився.

Ніколь відчула, як земля йде з-під ніг.

«Він... він питає в них, чи хотіли б вони зробити такий самий макіяж, як у мене? Він обговорює мій макіяж із випадковими дівчатами в супермаркеті? І фліртує з ними? Прямо на моїх очах?».

Вона не дочекалася, що вони скажуть далі. Вона розвернулася й пішла. Швидко. Майже бігцем. Повз стелажі, повз овочі, повз каси. На вихід.

- Ніколь! - почула вона його голос. - Ніколь, стій!

Вона не зупинилася.

Вона вийшла на вулицю, холодне повітря вдарило в обличчя, і тільки тоді вона дозволила собі вдихнути. Глибоко. Тремтяче.

«Ось воно. Момент, коли ілюзія дає тріщину. Не тому, що він мене вдарив. Не тому, що він забрав гроші. А тому, що він стоїть із двома дівчатами, усміхається їм, обговорює мій макіяж, наче я - його проект. Наче я - річ, яку можна показати й спитати: "Ну як, вам би таку?"».

Сльози навернулися на очі, але вона їх проковтнула.

- Ніколь! - він вибіг з магазину, тримаючи в руках пакет. - Що трапилося? Чому ти пішла?

Вона повернулася до нього. В її очах була не лють. Був біль. І сарказм, який рятував її щоразу, коли світ ставав надто нестерпним.

- Ти справді не розумієш? - спитала вона тихо. - Ти стояв там, фліртував із двома дівчатами, питав, чи хочуть вони зробити собі такий самий макіяж, як у мене. Ти обговорював мене з ними. Ніби я - не людина. Ніби я - просто... картинка.

Володимир на мить розгубився. Але тільки на мить.

- Дружино, ти перебільшуєш, - сказав він, роблячи крок до неї. - Я просто жартував. Просто хотів, щоб вони тебе похвалили. Ти ж сьогодні так гарно нафарбувалася. Я пишаюся тобою.