Розділ 6. Ранок, який пахне щастям

Ніколь прокинулася від того, що сонце лоскотало їй ніс. Крізь брудне вікно кімнати Володимира пробивався жовтуватий промінь, який танцював на подушці, наче хтось невидимий водив пензликом по її щоці.

Вона усміхнулася, ще не розплющивши очей.

Поруч було тепло. Його тепло. Володимир спав на животі, розкинувши руки, біляве волосся розсипалося по подушці, як платинове мереживо. Він здавався таким беззахисним, майже дитячим. Ніколь подумала, що в такі моменти вона готова пробачити йому всі його «але». І ревнощі. І стиснуті зап'ястя. І те, що він не хоче знайомитися з її подругами.

«Він просто турбується, - сказала вона собі, як заклинання. - Він мене кохає. Він назвав мене дружиною. Все інше - дрібниці».

Вона обережно, щоб не розбудити, вибралася з-під ковдри, натягла його футболку (вона пахла тютюном і чимось солодким, наче ваніль), і пішла на кухню. Сусідів не було - Макс і Діма пішли на нічну зміну, Андрій, здається, ночував у когось із дівчат.

На плиті стояла брудна каструля, в раковині гору кухлів, але Ніколь не звертала уваги. Вона знайшла в шафці якісь пластівці, налила в миску, залила молоком - і цей сніданок здався їй найсмачнішим у житті.

«Як у фільмах, - подумала вона, жуючи. - Я прокидаюся в його ліжку, я в його футболці, я їм його пластівці (ну, технічно - не його, а загальні, але то дрібниці). Я - майже дружина. Майже доросла. Майже щаслива».

Слово «майже» кольнуло десь під ребром, але вона одразу його придушила. Сьогодні вона не хотіла думати про погане. Сьогодні вона мала зустрітися з Дашею та Катею.

Вона домовилася з ними ще тиждень тому, коли Володимир був на роботі (тоді ще на старій). Вона сказала йому, що «йде в університет по довідку», і він, на диво, не влаштував сцени.

- Тільки не довго, - сказав він. - Я скучу.

«Скучить, - усміхнулася вона про себе. - Це мило. Це означає, що я йому потрібна».

Вона не думала про те, що «скучу» може означати «контролюю».

***

Даша чекала на неї біля центрального входу в університет. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і нервово тупцювала на місці - холодно було, хоч весна вже намагалася вступати в свої права.

- Ніколь! - гукнула Даша, побачивши її. - Нарешті! Я вже думала, ти зникла назавжди.

Вони обійнялися так міцно, що в Ніколь перехопило подих. Не від болю - від полегшення. Запах Дашиних парфумів (якісь квіти, ваніль, щось рідне) нагадав їй про те, хто вона є насправді. Не «дружина Володимира». Просто Ніколь. Студентка. Подруга. Дівчина, яка вміє сміятися так, що в животі починає колоти.

- А де Катя? - спитала Ніколь, озираючись.

- Вона зараз підбіжить, замовила каву в автоматі, - Даша взяла її під руку. - Слухай, ти схудла. І під очима тіні. Ти нормально їси?

- Ой, усе нормально, - відмахнулася Ніколь. - Просто закохана. Це виснажує.

«І гроші віддавати - теж виснажує. І ховати синці під довгим рукавом - виснажує. І брехати тобі, Дашо, - виснажує найбільше».

Але вона не збиралася нічого розповідати. Сьогодні - тільки легкість.

Підбігла Катя - рум'яна, захекана, з двома стаканчиками кави в руках.

- Ось, тримай, - вона простягнула один Ніколь. - Ти любиш з корицею, я пам'ятаю.

Ніколь мало не заплакала. Така дрібниця - кава з корицею, - але вона свідчила про те, що її пам'ятають. Що вона не просто «тимчасова». Що вона - людина.

- Дівчата, ви найкращі, - видихнула вона. - Давно ми не гуляли втрьох.

- Давно, - підтвердила Даша. - Ти зникла в своєму Володимирові, як у якійсь залежності.

- Дашо! - обурилася Катя. - Не лякай її.

- А що такого? Правда. Ми не бачили тебе сто років, вона не відповідає на дзвінки, а коли відповідає - то їй "треба бігти". Ну, тепер ми тебе не відпустимо.

Вони пішли в парк. 

Сонце вже пригрівало по-справжньому, з дахів капало, горобці купалися в калюжах. Ніколь здалося, що вона вийшла з темного підвалу на світло. І цим світлом були не Володимирові очі, а звичайна весна. І подруги. І кава. І сміх.

Вони гуляли три години. Зайшли в книгарню, де Ніколь купила собі зошит (на останні гроші, але вона не думала про це), потім зайшли в кафе, де Катя замовила тістечко, а Даша - американо.

- Розказуй усе! - вимагала Даша, втупившись у Ніколь своїми зеленими очима. - Як він у ліжку? Багатий? Ревнивий? Скільки йому? Де працює? Що обіцяє?

- Облиш, - засміялася Ніколь, ховаючи очі. - Він звичайний. Офіціант. Блондин. Гарний. Називає мене дружиною.

- Дружиною? - Катя впустила ложку. - Серйозно? Ви заручені?

- Ні, не заручені. Просто... він так говорить. Як комплімент.

Даша подивилася на неї дуже уважно. Трохи занадто уважно.

- Ніколь, подруго, ти в порядку? У тебе очі якісь... сумні. Навіть коли ти смієшся.

«От блін. Вона бачить. Вона завжди бачила. Даша - як рентген. Не варто було приходити, тепер доведеться брехати ще краще».

- Я в порядку, - твердо сказала Ніколь. - Просто закохана по вуха. А закоханість іноді виснажує. Ти ж знаєш.

Даша не повірила. Але промовчала.

Вони вийшли з кафе, сонце вже хилилося до горизонту. Ніколь відчула, що їй не хочеться додому. Не хочеться до Володимира. Не хочеться в його кімнату, де пахне тютюном і минулими зрадами.

«Дивно, - подумала вона. - Я мала б хотіти. Я мала б бігти до нього. Але я стою тут, слухаю, як Катя розповідає про свого нового хлопця, і мені добре. Мені краще, ніж там».

Але вона не сказала цього вголос. Вона обійняла Дашу, потім Катю, пообіцяла «не зникати» й попрямувала до тролейбусної зупинки.

Тролейбус був майже порожній. Вона сіла на те саме місце - біля вікна. І раптом їй здалося, що ось-ось поряд сяде блондин, витягне навушника й скаже: «Ти завжди слухаєш музику так, ніби рятуєш собі життя?».

Але навушників не було. І музики не було. І його не було.

«Боже, - подумала вона. - Я сумую за тим днем. Я сумую за тим, як він мене побачив уперше. А тепер... тепер він мене не бачить. Він просто... контролює».