Розділ 5. Коло своїх

Минув ще місяць. Ніколь перестала помічати, коли вони востаннє були вдвох.

Здавалося б, роман - це двоє людей, які дивляться один на одного, а не в компанію друзів, які дивляться на тебе, як на новий експонат у зоопарку. Але Володимир мав іншу думку.

- Дружино, сьогодні Макс кличе в гості.
- Дружино, Діма купив нову приставку, підемо пограємо.
- Дружино, Андрій ноутбук полагодив, треба обмити.

«Ага. Обмити ноутбук. Це ж святе. Комп'ютерна техніка вимагає жертв у вигляді мого вільного часу й нервових клітин. Чудово. Я вже й забула, як виглядає моя власна квартира. Там, здається, ще є мої батьки й сестра. Привіт, сім'є. Я ваша тінь, яка іноді заходить перекусити й утекти назад до "чоловіка"».

Вона сиділа на кухні в Макса, пила пиво (яке вже не розслабляло, а просто викликало печію) й слухала, як хлопці обговорюють, хто кого більше «розвів» у покер. Тема була захоплива, як лекція з бухгалтерського обліку після трьох безсонних ночей.

«Цікаво, - думала Ніколь, крутячи в руках пусту склянку. - А де мої подруги? Даша, наприклад. Вона вже тричі дзвонила. Я відповіла двічі. Один раз сказала "зайнята", другий - "потім передзвоню". І не передзвонила. Тому що Володимир сказав: "Не відволікайся на дурниці". Дурниці - це моє життя до нього? Цікава класифікація».

Вона спробувала завести тему про те, щоб познайомити його зі своїми подругами. Хоча б з Дашею. Або з Катею. Або з тихою Олею, яка вчиться на психолога й обіцяла «пропрацювати її самооцінку за п'ять сеансів».

- Слухай, Володю, - сказала вона одного вечора, коли вони лежали на його ліжку, і він гортав стрічку в телефоні. - А може, сходимо кудись із моїми дівчатами? Даша давно кличе. Каже, хоче познайомитися з тобою.

Володимир навіть не підняв голови.

- Навіщо?

- Ну... - вона завагалася. - Ти ж познайомив мене з Максом, Дімою, Андрієм. А я хочу, щоб мої друзі теж знали, хто ти.

«Логічно ж, правда? Здоровий глузд каже: ми пара, значить, ми знайомимо одне одного зі своїми колами. Але в тебе, любий, чомусь інша математика. Твої друзі — це наше "ми". Мої друзі - це "незрозуміло навіщо"».

Він відклав телефон. Подивився на неї. Не зло, ні. Скоріше з легкою втомою, як на дитину, яка ставить незручні запитання.

- Ніколь, твої подруги - це твоє. А моє життя - це моє. Навіщо їм знати мене? Вони ж почнуть лізти, радити, оцінювати. Мені це не треба.

- Але ж...

- Що "але"? - він погладив її по щоці. - Тобі зі мною погано? Ти не хочеш бути зі мною?

- Хочу, але...

- От і все. Навіщо нам зайві люди? Ми ж маємо своїх. Макс, Діма, Андрій. Вони - наша сім'я. А твої подруги... вони просто заздритимуть. Або відмовлятимуть. А нам це потрібно?

«О, геніальна логіка! Не можна знайомитися з моїми подругами, тому що вони "заздритимуть". Тобто, ти вважаєш себе таким розкішним призом, що мої дівчата впадуть у кому від заздрощів? Чи, може, ти боїшся, що вони скажуть мені правду? Що вони подивляться на тебе й побачать те, чого я не хочу бачити? Що вони спитають: "Ніколь, а чому він досі не працює нормально? Чому ви постійно в компанії його друзів? Чому він не хоче з нами знайомитися?"».

Вона промовчала. Бо сперечатися з Володимиром — це як намагатися переконати вітер не дути. Марно й холодно.

- Ти просто не хочеш, - тихо сказала вона.

- Я хочу бути з тобою, - відповів він. - А не з твоїми подругами. Вони мені нецікаві. Ти - цікава. Цього недостатньо?

«Достатньо. Звісно, достатньо. Я ж "дружина". Я ж "особлива". А подруги - це просто фон. Декорації. Їх можна вимкнути, як непотрібний серіал. Він навіть не хоче їх знати. Не хоче дивитися на них. Не хоче чути їхніх голосів. Тому що тоді в моєму житті з'явиться щось, крім нього. А цього він не може допустити».

Вона не сказала цього вголос. Натомість вона кивнула, притулилася до нього й подумала: «А що, якщо Даша має рацію? Вона ж казала: "Ніколь, якщо він не хоче знати твоїх друзів - він не хоче знати тебе справжню. Він хоче знати ту версію тебе, яку сам створив"».

Але Даша - це просто Даша. Вона не знає Володимира. Вона не знає, який він ніжний, коли вони самі. Як він шепоче «дружино». Як він дивиться на неї своїми блакитними очима.

«А що, якщо вона знає більше, ніж я? Що, якщо вона бачить те, що я закриваю очі? Ні, не треба. Даша просто заздрить. У неї немає хлопця. Вона не розуміє».

***

Наступного дня Даша написала в месенджер:

Даша: «Ніколь, ти куди зникла? Ми не бачилися три тижні!»
Ніколь: «Я зайнята. Володя, його друзі...»
Даша: «А з нами він так і не хоче зустрітися?»
Ніколь: «Він сором'язливий».
Даша: «Сором'язливий блондин, який працює офіціантом і вже назвав тебе дружиною? Ніколь, це не сором'язливість. Це ізоляція».
Ніколь: «Ти перебільшуєш».
Даша: «Як знаєш. Але знай: коли тобі набридне грати в "дружину клоунів", ми тут. Якщо ми ще будемо тобі потрібні».

Ніколь закрила чат. Відчула, як щось кольнуло в грудях. Але одразу ж заглушила це почуття думкою: «Вона просто не розуміє. Вона не бачила, як він усміхається. Вона не чула, як він каже "ти моя". Вона просто... вона просто Даша».

А в глибині душі маленький голос сарказму прошепотів: «Вона просто Даша, яка намагається врятувати твою дурну дупу. А ти сидиш у компанії хлопців, які курять план, п'ють пиво й називають тебе "дружиною друга". І ти щаслива. Щаслива, як риба в акваріумі, якій здається, що скло - це небо».

Вона вимкнула телефон, пішла на кухню, де Володимир, Макс і Діма вже наливали пиво, й усміхнулася.

- Дружино, приєднуйся! - гукнув Володимир.

- Іду, - відповіла вона.

І подумала: «А може, Даша має рацію. Але... не сьогодні. Сьогодні я просто хочу випити й не думати. Завтра я подумаю. Або післязавтра. Або ніколи. "Ніколи" - теж варіант. Особливо коли "ніколи" пахне пивом і димом, а називається "любов'ю"».

Вона взяла склянку. І зробила ковток. Гіркий. Як і її нове життя, яке вона так старанно називала «щастям».