Розділ 8. Вечірка з присмаком попередження

Вечір тривав. Вони пили пиво (Ніколь - маленькими ковтками, щоб не втратити контроль), курили (вона - тонкі сигарети, вони - звичайні), сміялися з жартів, які вона не розуміла. Діма розповідав історію про те, як вони з Володимиром «розвели» якогось клієнта на чайові. Макс підігрував.

Ніколь сиділа на дивані, обіймаючи подушку, й думала:

«Ось воно - моє нове життя. Я - дружина клоуна в цирку без глядачів. Я сиджу тут, слухаю історії про шахрайство з чайовими, і посміхаюся. Чому я посміхаюся? Бо якщо я перестану - доведеться визнати, що я тут зайва. А бути зайвою гірше, ніж бути "дружиною". Хоча, чесно кажучи, обидві ролі - про людське око».

Вона подивилася на Володимира. Він сміявся, запрокинувши голову, біляве волосся впало на очі. Він був красивим. Це вона могла визнати без сарказму. Але краса - це як обгортка цукерки. Всередині могла бути й отрута.

«Я знаю, що всередині - отрута, - подумала вона. - Але чому я продовжую гризти?».

Вона не помітила, як Макс сів поруч.

- Слухай, Ніколь, - сказав він тихо, щоб не чули інші. - Ти хороша дівчина. Не дурна, я бачу. Але... як би це сказати... Володя - це не той тип, на якого варто робити ставку.

Вона завмерла. Усередині щось клацнуло, як замок, який вона так старанно не помічала.

- У сенсі? - спитала вона якомога байдужіше, наче мова йшла про погоду.

- У прямому, - Макс понизив голос. - Він ловелас. Не злий, не маніяк. Просто... він не вміє довго з однією. Ти в нього... як там сказати... п'ята за цей рік? Чи шоста. Він кожній обіцяє шлюб, а через два-три місяці вона стає "просто подругою", а потім - "ким ти взагалі була?". Якщо ти не хочеш болю - краще звали, поки не пізно.

Ніколь усміхнулася. Такою усмішкою, яку вона тренувала роками перед дзеркалом - «мене не пробити, я сильна, я все контролюю».

- Дякую за турботу, Максе, - сказала вона. - Але ми з Володею - це інше. Ти просто не знаєш.

«Інше. Звісно. Ти не знаєш, що я - особлива. Що він називає мене дружиною. Що він дивиться на мене так, ніби я - останній ковток води в пустелі. А колишні - вони просто помилки. Просто не ті. А я - та сама. Я - та, через яку він зміниться. Правда?».

Макс подивився на неї так, як дивляться на людину, яка добровільно заходить у клітку з тигром і каже «він вегетаріанець».

- Як знаєш, - він стенув плечима й пішов на балкон.

А Ніколь залишилася сидіти на дивані. І всередині неї боролися два голоси.

Перший (голос розуму, втомлений і з сарказмом):
«О, чудово. П'ятий за рік? Шостий? А він мені казав, що в нього давно нікого не було. Що я "особлива". Що я "не така". Макс, звісно, міг би й помовчати, але він не бреше. Це ж очевидно. Володимир - це ходяча червона ганчірка, а я - бик, який сам прийшов на бійню. І ще заплатив за вхідний квиток».

Другий (голос її низької самооцінки, підсолоджений надією):
«А раптом ні? Раптом він справді зміниться? Раптом це я та сама, через яку він перестане бути ловеласом? Я ж не можу бути черговою. Я - Ніколь. Я - його "дружина". Він так ніжно це каже. Невже він казав так само й іншим? Але... а що, якщо так? Ні, не треба думати. Краще повірити. Вірити легше, ніж знову залишитися самій».

Вона вибрала вірити. Бо правда пахла не італійським вином, а дешевим самотнім вечором у батьківській квартирі, де Софія питає «а де твій хлопець?», а мама додає «я ж казала».

«Ні, - вирішила вона. - Я доведу всім. І Максу, і Софії, і собі. Він інший. Я особлива. А якщо я помиляюся... то принаймні помру з усмішкою. Бо ніхто не зможе сказати, що я не боролася за своє щастя».

***

Минув тиждень. Потім другий. Володимир продовжував називати її «дружиною» - спочатку як жарт, потім як звичку, потім як пастку.

- Дружино, принеси пива.
- Дружино, ти сьогодні пахнеш інакше.
- Дружино, не ходи завтра на пари, побудь зі мною.

Вона танула. Кожне слово падало в її душу, як крапля меду - солодко, липко, незмивно.

Вона почала вірити, що це справжнє. Що він справді бачить у ній майбутню дружину.

Навіть сестра Софія помітила зміни.

- Ти що, виходиш заміж? - спитала вона, коли Ніколь прийшла додому по свої речі (вона вже майже жила в Володимира). - Бо ти світишся, як лампа над входом до моргу.

«Спасибі, Софіє. Ти завжди вмієш підібрати слова. Морг так морг. Головне, що не самотній морг. А з ним навіть морг здається палацом. Тому що він поруч. Тому що він називає мене дружиною. Тому що я - не ти. Я не ідеальна. Я просто... його».

- Усе серйозно, - відповіла Ніколь, ховаючи очі. - Ми плануємо майбутнє.

- Майбутнє? - Софія підняла брову. - В офіціанта, який живе в комуналці з двома алкашами? Ніколь, ти в порядку?

- У повному, - відрізала Ніколь. - Це ти не в порядку, бо заздриш.

Софія розсміялася. Але сміх був гірким.

- Ох, сестричко. Якби ти знала, як я не заздрю. Я просто боюся за тебе.

«Боїшся. Звісно. Всі бояться. Макс боїться, що я постраждаю. Софія боїться, що я дурна. Даша боїться, що я зникну. А я боюся тільки одного: що вони мають рацію. І що одного дня я прокинуся й зрозумію, що "дружина" - це просто слово. А він - просто чоловік. Який називав так уже п'ятьох до мене».

Вона не сказала цього вголос. Вона взяла свої речі й пішла. 

До нього.