Розділ 4. «Дружина на годиннику»

Перші два тижні їхнього роману пахли італійським вином, його парфумами та її низькою самооцінкою (абсолютно справжньою). 

Ніколь літала, наче її підвісили на ниточках - от-от впаде, але поки що тримається.

А потім Володимир вирішив, що час знайомити її з друзями.

- Ти маєш побачити мою сім’ю, - сказав він, маючи на увазі двох сусідів-клоунів і ще одного хлопця на ім’я Діма, який працював у тому ж ресторані й ніколи не мив посуд одразу після вечері. - Вони всі мені як брати. Тільки дурніші.

«Чудово, - подумала Ніколь. - Тепер я офіційно зустрічаюся не просто з офіціантом, а з офіціантом, чия родина - це два алко-сусіди й хлопець, який, судячи із запаху, спить у формі "KFC". Мама буде в захваті. "Доню, ти знайшла справжнього принца. Він живе в комуналці, пахне тютюном і має друзів, які не вміють користуватися виделкою"».

Вона, звісно, не сказала цього вголос. Вона вдягла свою найкращу світлу сукню, зав'язала хвіст і поїхала з ним у квартиру, де пахло минулорічними пельменями й безнадією.

Квартира зустріла її запахом дешевого тютюну, пересмаженої цибулі й чогось кислого, що нагадувало студентський гуртожиток після сесії. У передпокої валялися кросівки різних розмірів і одна загублена шкарпетка. Ніколь подумала, що ця шкарпетка, мабуть, бачила більше, ніж будь-який поліцейський протокол.

- О, це та сама Ніколь? - з кімнати вийшов хлопець із татуюванням на шиї. Він був схожий на пірата, якого звільнили за профнепридатність. - Володя про тебе вже все розповів.

«Все? Що саме? Що я ношу 75B? Що плачу під BTS? Що в мене сестра-овердосконалість і тато, який дивиться крізь мене, наче я привид? Чудово. Просто чудово. Тепер цей пірат знає всі мої секрети. Скоро він запропонує мені стати частиною їхньої команди. Я буду відповідати за прання прапорів».

Володимир обійняв її за плечі (публічно! це був новий рівень) й голосно оголосив:

- Хлопці, знайомтесь. Це моя майбутня дружина.

Кімната вибухнула реготом. 

Не злим. Скоріше таким... нервовим. Діма, який сидів на дивані з чипсами, вдавився й закашлявся. Макс (пірат) присвиснув, а третій сусід, Андрій, який досі сидів із ноутбуком у кутку, підняв голову й довго дивився на Ніколь із виразом «ну, привіт, чергова».

Вона тоді не зрозуміла цього погляду. Або не захотіла розуміти.

- Та годі тобі, - сказала вона, усміхаючись. - Яка я дружина?

- А така, - Володимир подивився їй у вічі своїми блакитними льодовиками. - Ти особлива.

«Ой, тільки не це. "Особлива" - це діагноз. "Особливими" називають тих, кого не планують тримати довше за термін придатності молока. Але він же дивиться так... серйозно? А що, якщо справді? А що, якщо я справді та сама?».

Вона відчула, як її серце зробило кульбіта. 

Це не було кохання. 

Це було щось гірше: надія. 

Надія на те, що вона помиляється в своїх саркастичних прогнозах. 

Надія на те, що він справді бачить у ній те, чого не бачили інші. 

Надія, яка пахла дорогим вином і майбутнім болем.

***

Минув місяць. Потім другий.

Вони проводили час разом постійно. 

Він брав її з собою на «посиденьки», вона чекала на нього після змін, вони разом дивилися серіали на його продавленому дивані, і він щоразу називав її «дружиною». 

Спочатку як жарт. 

Потім як звичку. 

Потім - як пастку.

- Дружино, принеси пива.
- Дружино, ти сьогодні пахнеш інакше.
- Дружино, не ходи завтра на пари, побудь зі мною.

Вона танула. Навіть сестра Софія помітила:

- Ти що, виходиш заміж? Бо ти світишся, як лампа над входом до моргу.

«Спасибі, Софіє. Ти завжди вмієш підібрати слова. Морг так морг. Головне, що не самотній морг.»

Але одного вечора, коли Володимир пішов курити на балкон, до Ніколь підсів Макс. Той самий, татуйований. Він довго мовчав, крутив у руках запальничку, а потім видав:

- Слухай, Ніколь. Ти хороша дівчина. Не дурна, я бачу. Але... як би це сказати... Володя - це не той тип, на якого варто робити ставку.

Вона завмерла. Усередині щось клацнуло, як замок, який вона так старанно не помічала.

- У сенсі? - спитала вона якомога байдужіше, наче мова йшла про погоду.

- У прямому, - Макс понизив голос. - Він ловелас. Не злий, не маніяк. Просто... він не вміє довго з однією. Ти в нього... як там сказати... п'ята за цей рік? Чи шоста. Він кожній обіцяє шлюб, а через два-три місяці вона стає "просто подругою", а потім - "ким ти взагалі була?". Якщо ти не хочеш болю - краще звали, поки не пізно.

Ніколь усміхнулася. 

Такою усмішкою, яку вона тренувала роками перед дзеркалом - «мене не пробити, я сильна, я все контролюю».

- Дякую за турботу, Максе, - сказала вона. - Але ми з Володею - це інше. Ти просто не знаєш.

Макс подивився на неї так, як дивляться на людину, яка добровільно заходить у клітку з тигром і каже «він вегетаріанець».

- Як знаєш, - він стенув плечима й пішов на балкон.

А Ніколь залишилася сидіти на дивані. І всередині в неї боролися два голоси.

Перший (голос розуму, втомлений і з сарказмом):

«О, чудово. П'ятий за рік? Шостий? А він мені казав, що в нього давно нікого не було. Що я "особлива". Що я "не така". 

Макс, звісно, міг би й помовчати, але він не бреше. Це ж очевидно. 

Володимир - це ходяча червона ганчірка, а я - бик, який сам прийшов на бійню. І ще заплатив за вхідний квиток.»

Другий (голос її низької самооцінки, підсолоджений надією):

«А раптом ні? Раптом він справді зміниться? Раптом це я та сама, через яку він перестане бути ловеласом? Я ж не можу бути черговою. Я - Ніколь. Я - його "дружина". 

Він так ніжно це каже. Невже він казав так само й іншим? Але... а що, якщо так? Ні, не треба думати. Краще повірити. Вірити легше, ніж знову залишитися самій.»

Вона вибрала вірити. Бо правда пахла не італійським вином, а дешевим самотнім вечором у батьківській квартирі, де Софія питає «а де твій хлопець?», а мама додає «я ж казала».