Розділ 1. Перша зустріч

Зимовий тролейбус трясся на льодяних коліях, ніби останній подих старого міста. Ніколь сиділа біля вікна, втупившись у розмиті вогні зупинок. Після трьох пар вищої математики мозок пульсував, а в грудях нила звична важка пустота. 

Перший курс, економіка, вища математика, від якої тріщала голова. І постійне відчуття, що всі навколо знають більше. Впевненіші, кращі.

Вона знову отримала «добре» замість «відмінно». Вдома на неї чекали мамині докори, сестра Софія з її ідеальним життям і тато, який дивився крізь неї, наче крізь тоноване скло.

Вона несвідомо сутилилась, ховаючись у великому светрі. Намагаючись зробити непримітним те, що завжди привертало зайву увагу - великий бюст на худорлявій фігурі.

Каштанове волосся вибивалося з-під шапки, карі очі дивилися втомлено.

У навушниках надривався голос BTS. Текст вона не розуміла, але чужий біль завжди здавався безпечнішим за свій власний.

Він був високий блондин із легкою усмішкою.

Вона навіть не помітила, як він сів поряд. Лише відчула холодок - ніби хтось відчинив двері в салон, де вже не було вільного місця. Пахло від нього дешевим тютюном, дорогим парфумом і чимось гострим, майже звірячим.

Не дивиться. У неї вироблений рефлекс: не дивитись на чоловіків у громадському транспорті, бо тоді вони або починають продавати ручки для інвалідів, або тицяють телефоном із написом "Ти така красива, давай дружити".

«Тільки не сьогодні. У мене немає ресурсу на ввічливу посмішку та виправдання "вибачте, у мене є хлопець", якого немає. Мій хлопець - це мій підручник з мікроекономіки, і він мене постійно кидає на іспитах.»

І тут він витягує навушника. Просто так. Без «дозвольте», без «перепрошую». 

Пальці холодні, нахабні.

- Ти завжди слухаєш музику так, ніби рятуєш собі життя?

Його голос прорізався крізь навушники, коли він просто витягнув один з них. Без дозволу. Просто взяв і витягнув.

О, серйозно? Ти зараз витягнув навушника з мого вуха?

Ніколь різко повернула голову. Поруч сидів блондин. Волосся біле, майже платинове, неслухняно падало на чоло. Очі - неймовірно яскраві, блакитні, ніби шматок льоду з далекої антарктичної станції. Він посміхався, але посмішка не торкалася зіниць.

- Я... що? - її голос зрадницьки затремтів.

- BTS, - він кивнув на її телефон. - Корейська туга під айсбергову воду. Любиш страждати красиво?

Вона хотіла образитись, вихопити навушника, вийти на наступній зупинці. Але замість цього відповіла:

- А ти любиш лізти в чужі речі?

Його очі на мить спалахнули. Зацікавленість. Голод. Ніби вона — не людина, а рідкісна книга на барахолці, яку всі пропускали повз, а він раптом помітив.

- Я Володимир, - він нахилився ближче. Його подих торкнувся її щоки - теплий, з нотками м'яти й чогось спиртного.

 - Ніколь.

Ніколь не очікувала такого наглого ставлення. З нею ніхто раніше так не знайомився. 

Тролейбус стикнувся на зупинці, і її плече випадково торкнулося його руки. Від цього дотику вона ще більше зніяковіла, але не відсунулась.

Вони розговорилася.

Він виявився невимушеним, але якимось спокійним, ніби знав щось таке, чого вона ще не знала.

Володимир розповів, що працює офіціантом, живе з двома друзями в орендованій квартирі. І що це не найгірший варіант в двадцять три роки.

Вона слухала й дивувалася собі: зазвичай із незнайомцями вона губилася, червоніла й прагнула якнайшвидше втекти. В тут... Тут їй просто було цікаво. 

Він вмів зацікавити. Володимир був дуже компанійською людиною. Чого їй не вистачало.

 - Слухай, - сказав Вова, коли тролейбус почав порожніти. - У мене вчора був день народження. Друзі вже привітали, але залишилася пляшка італійського вина. І нема з ким її розкрити.

- А дівчина?

 - Нема. Не хочеш скласти компанію?

 - Я... 

- Я живу недалеко.

У неї всередині все стислому. В голові промайнули тисячі "ні". Що скажуть батьки? Що він незнайомець, що вона не така? Що вона не вміє бути цікавою? Що їй страшно?

Скільки таких історій?

Вона мала сказати: «Мені нецікаво». Вона мала встати й піти. Але Софія вдома знову питатиме, чому вона не привела хлопця. Мама - чому така сіра й непоказна. А батько - чому не на п'ятірках.

- І що? - видихнула Ніколь.

 - Справжнього. Яке пахне сонцем, де ніколи не буває зими. А ти пахнеш снігом і самотністю, -  він говорив так, ніби читав вірша, але кожне слово падало важким каменем. - Ходімо. Вип'ємо. За компанію.

І погляд цих голубих очей, в яких не було тиску, в лише просте запрошення, зробив свою справу.

Вона подивилася на його руки. Пальці довгі, бліді, з ідеально чистими нігтями.

- Добре, - почула вона власний голос ніби збоку.

Він посміхнувся. Цього разу посмішка торкнулася очей. І це було страшніше, ніж байдужість.