Розділ 6

Я сиділа біля вікна й малювала Річі — знову. Його вуха виходили такими смішними, що я не могла стримати усмішку. Олівець тихо шурхотів по паперу, а за вікном снігопад поступово слабшав, переходячи у легкий, майже казковий сніжок.

А думки… думки вперто крутилися навколо Макса, всі вони тягнулись до нього.

До того, як Макс сміявся, коли сніг падав йому на ніс. Як слухав мене уважно, ніби кожне слово було маленьким секретом. Як ловив мій погляд… і як після того випадку зі слизькою доріжкою між нами щось невловимо змінилося — ніби крихітна іскра зависла в повітрі, терпляче чекаючи, коли ми наважимось на щось більше.

Я згадувала, як Макс усміхався. Як поруч з ним зима раптом переставала бути холодною.

Я ще раз глянула на малюнок — і в цей момент телефон засвітився від вхідного повідомлення.

«Вийдеш погуляти? Тут такий сніг… думаю, тобі сподобається».

Макс.

Серце підстрибнуло — зраділо від його повідомлення. Я швидко написала «Добре. Через десять хвилин буду» і побігла вдягатися.

Макс чекав біля парку. Стояв під ліхтарем, засипаний сніжинками і мав казковий вигляд. Ліхтарі кидали м’яке золотаве світло, від якого все навколо здавалось теплішим, ніж мало б бути взимку. Річі першим завиляв хвостом і підскочив до мене, ніби я була його улюбленою людиною на планеті. Мені здалося, що Макс усміхнувся так, ніби йому це подобалось.

— Привіт, — сказала я, відчуваючи легке хвилювання.

— Привіт, — він простягнув мені термос. — Какао. Я взяв, щоб не замерзнути.

— Це дуже мило. Дякую.

— Я хотів… — він зупинився, вдихнув холодне повітря, — хотів сказати, що мені з тобою дуже добре. І я хотів би бачитися частіше. Ти мені подобаєшся, Катю.

Серце в мене забилося частіше. Я хотіла відповісти, хотіла сказати щось миле, але мозок вирішив вимкнутися. Я стояла, мов дурненька, із термосом у руках, намагаючись придумати слова.

І саме в цей момент Річі, який бігав навколо нас, рвонув уперед, врізався в Макса і буквально штовхнув його до мене. Я опинилася в обіймах Макса, відчуваючи його подих просто біля щоки.

— Він за мене хвилюється, — тихо засміявся Макс.

Я теж не стримала усмішку. Макс узяв мене за руки. Тихо, ніжно, ніби запитував дозволу лише дотиком. І я, замість слів, просто стиснула його пальці.

Макс нахилився до мене і поцілував. Легко. Тепло. Ніжно.

Сніжинки падали між нами й на нас, ліхтарі світили золотом, і в цей момент ми обоє знали — зима справді могла бути красивою.

— Я теж хочу бачитися частіше, — прошепотіла я йому після поцілунку.

Ми пішли засніженими вулицями, тримаючись за руки. Річі біг попереду, залишаючи сліди лапок на снігу.

А я думала лише про одне: цього року зима точно не буде холодною. Навпаки — вона стала теплою і затишною. І повною чогось нового, ніжного й трохи казкового.

__________

Ось і закінчилась ця історія. Дякую, що читали!❤️❤️❤️