Розділ 5

З того ранку наші прогулянки стали майже звичкою. Бувало, що ми не домовлялись спеціально — просто так виходило. Я приходила в парк зранку чи під вечір, а Макс з’являвся за кілька хвилин, ніби знав мій графік краще за мене. Річі завжди радів мені — бігав колами, гавкав і вимагав уваги, ніби я була його найкращим другом.

Іноді ми сідали на лавку, коли Річі втомлювався і робив вигляд, що він — древній філософ, який обдумує сенс буття. Сьогодні я дістала блокнот і рука сама потягнулася до олівця.

— Ти його малюєш? — Макс нахилився ближче, але акуратно, без нав’язливості.

— Та так… трішки. Він смішний.

— Це точно, — на обличчі Макса розквітла усмішка.

Я усміхалась і продовжила робити ескіз з натури. Наступного дня малюнок був готовий — легкий, живий, з тими самими очима, які Річі робив, коли хотів печиво. Я простягнула його Максу.

— Тримай. Це тобі.

Він взяв акуратно, ніби я вручила йому не малюнок, а щось дорогоцінне. І подивився так, що в мене аж щоки спалахнули.

— Катю, малюнок чудовий. Справді. Можна я його… ну… повішу вдома?

— Можеш хоч у рамку, хоч на холодильник, хоч у музей сучасного мистецтва, — знизала плечима я, намагаючись не видати, як мені приємно.

— Тоді… я повішу в своїй кімнаті. Щоб він завжди був поруч.

— Річі?

— І ти, — сказав він тихо.

Я зробила вигляд, що раптом дуже зацікавилася тим, як хмари на обрії забарвилися у ніжно-рожевий колір. Слова Макса мене трохи збентежили, змушуючи серце битися швидше, а щоки ледь почервоніти — від тепла, що розлилось всередині мене, а не від морозу зовні.

Одного вечора після чергового снігопаду місто перетворилося на каток. Ми йшли знайомою стежкою, розмовляли про дрібниці, а Річі перед нами демонстрував майстер-клас із ковзання.

— Він зараз точно забуде, як гальмувати, — сміялась я.

— Головне, щоб ми не впали, — серйозно відповів Макс.

І буквально за секунду я відчула, що нога різко поїхала вбік. Я навіть не встигла видати жодного звуку — повітря вислизнуло з грудей.

Ковзання.

Втрачений баланс.

І сильні руки, що вчасно схопили мене за талію й не дали впасти.

— Тримайся, — прошепотів Макс просто над моїм вухом.

Я стояла, міцно обхопивши його за куртку, поки серце намагалось вирішити: битися швидше від страху… чи від того, що він був так близько.

Ми завмерли на секунду. Може, на дві. Може, довше. Його долоні були теплими, а мої щоки — просто палали. І наші погляди зустрілись так, ніби хтось вимкнув весь світ навколо. Іскра пролетіла — тиха, але така відчутна, що я навіть вдихнула різкіше.

Але тут Макс повільно відпустив мене.

— Все гаразд?

— Так. Просто… дуже слизько.

— Небезпечно слизько, — підтвердив він.

— І дуже підступно, — пробурмотіла я, намагаючись відновити голос.

Річі підбіг, понюхав мою ногу, гавкнув і пішов далі.

— Він теж хвилюється, — Макс спробував усміхнутись, але в очах ще відчувався той момент між нами.

— Та ну, — я вирівнялась. — Він просто перевіряє, чи не впустила я печиво.

Ми намагалися жартувати, ховаючи за веселими словами збентеження, але того вечора між нами вже щось змінилося. Просто ми про це мовчали.

Ще не час.

Та наші погляди казали більше, ніж будь-які слова.