Розділ 4

Коли я зачинила двері за собою й увімкнула світло, квартира здалася дивно тихою. Мовби після прогулянки я принесла з собою шматочок вуличного холоду, але зовсім не неприємного — скоріше свіжу, іскристу енергію. Я скинула куртку, поклала телефон на стіл і на секунду завмерла.

Макс.

Ледь знайомий хлопець, якого я зустріла завдяки занадто енергійному собаці. Зазвичай я не довіряла людям так швидко. Але сьогодні — було щось інше. Легкість. Тепло. Наче ми були знайомі давно.

— Катю, обережно, — пробурмотіла я, дивлячись в дзеркало. — А то ще повіриш у кохання з першого погляду.

Але, правду кажучи, частинка мене вже повірила. Ну зовсім трошки. Я лягла спати з думкою, що завтра, можливо, теж буде приємний день.

Ранок видався морознішим, ніж учора. Сніг під ногами хрумтів так голосно, ніби коментував кожен мій крок. У парку стояла дивовижна тиша — рідкісна, ніби я знаходилася посеред лісу. Я прийшла на кілька хвилин раніше. Не тому, що хвилювалася. Просто так вийшло.

Макса поки що не було видно, тож я витягнула телефон й почала фотографувати засніжені дерева. Пальці мерзли, але настрій був хороший — той, коли світ здається світлішим, ніж зазвичай.

— Ти сьогодні знову ловиш чарівні моменти? — почувся голос за спиною.

Я обернулася. Макс ішов стежкою, а поруч з ним Річі, який від радості підскакував так, ніби отримав подарунок.

— Так, — усміхнулася я. — Зима ж не чекатиме.

— Сподіваюсь, ти не довго на нас чекала? — спитав Макс, підходячи ближче. В його голосі з’явилася легка нота збентеження.

— Ні, я прийшла кілька хвилин тому, — я сховала телефон в кишеню і поправила шарф.

Річі підійшов, вперся в мене лапами, залишивши на штанах сліди снігу.

— О, дякую, цього мені якраз бракувало, — пробурмотіла я, а Макс розсміявся.

— Він так вітається. Високий етикет.

— Так і бачу його в смокінгу.

Ми пішли алеєю — спокійно, поруч, без поспіху. Розмова текла сама собою. Ми говорили про звичайні речі: роботу, зиму, какао, смішні собачі історії. Теплий обмін словами, без напруги.

— Я подумав, — сказав Макс, поки Річі розкопував щось у кучугурі. — Було б круто… якщо ти, звісно, не проти… показати мені, як ти бачиш місто взимку. Очима ілюстраторки.

— Можу спробувати, — відповіла я. — Але попереджаю: я бачу красу там, де багато хто бачить звичайне.

— От саме тому й хочу, — сказав він і подивився на мене. Не натякаючи ні на що, але з теплом.

І це було приємно.

Ми ще трохи прогулялися, насолоджуючись компанією одне одного і тихим скрипом снігу. Я показувала Максу красу зими своїми очима. Романтика витала в повітрі легким запахом кориці, невловимим, але теплим.