Розділ 3

Над містом вже на повну панував зимовий вечір і ліхтарі тихо сяяли золотавим світлом, яке створювало майже казкову атмосферу. Я йшла поруч із Максом і мені здавалося, що йти зовсім легко, хоча дорога була доволі слизькою. Річі, здається, вирішив, що це — патрулювання найважливішої території в світі: він бігав попереду, нюхав сніг, оглядав кожний кущ і час від часу повертався перевіряти, чи все у нас нормально.

— Здається, він мене охороняє, — сказала я, спостерігаючи, як песик знову оббігає нас колом.

— Так, він вирішив, що ти тепер у нашій зграї, — усміхнувся Макс. — Суперсекретний клуб із двох людей і одного пухнастого тирана.

— Найкращий клуб.

— Але у нас є суворі правила, — Макс тихо засміявся. — Перше: не їсти сніг.

Він глянув на Річі, який у цей момент саме намагався з’їсти сніг.

— Хоча… як бачиш, не всі його дотримуються.

Я хмикнула, намагаючись приховати усмішку в шарфі, але вона все одно проривалась назовні.

Дорога додому пролягала через невеликий сквер. Сніг там лежав майже недоторканий, і наші сліди залишали чіткі відбитки, ніби ми малювали власну стежку. Повітря пахло морозом так гостро, що було чутно, як кристали холоду дряпають легені — приємно й бадьоро.

— А ти завжди гуляєш так пізно? — спитав Макс, спостерігаючи, як я дивлюся на нічний сквер.

— Рідко. Зараз весь час в роботі, — я вдихнула холодне повітря. — Але… інколи зима змушує виходити. Наче кличе.

— Вау, звучить поетично, — промовив він. — Хочеться теж так відчувати.

— Ти не відчуваєш? — я підняла брову.

— Я більше… практичний хлопець. Зима — це значить: теплі рукавички, коротша прогулянка і більше їжі для Річі, бо він дуже активно бігає, — він криво усміхнувся. — А от романтичних асоціацій у мене не так багато.

— Можемо над цим попрацювати, — сказала я, сама не очікуючи, що мої слова прозвучать так відверто.

Макс навіть зупинився на пів кроці й подивився на мене з легким здивуванням.

— Над романтикою?

— Над тим, щоб бачити в зимі щось більше, ніж холод.

Я відвела погляд на засніжену галявинку, ніби вона була чимось надзвичайним.

— Тоді… — він нахилив голову і його в голосі почулася тиха усмішка. — покажеш мені, як це?

— А ти хочеш? — запитала я, дивлячись на нього поверх шарфа.

Макс відповів миттєво, ніби й не роздумував.

— Так, — й усміхнувся мені.

Ми знову пішли вперед, і тепер наші плечі час від часу торкалися. Ненавмисно. А може й так. Коли ми підійшли до мого будинку, я навіть злегка засмутилася, що прогулянка закінчується.

— Я живу тут, — сказала я, зупиняючись перед під’їздом.

Макс кивнув, сховавши руки в кишені куртки — як хлопець, який зовсім не хоче кудись іти, але робить вигляд, що в нього все окей. Річі сів біля його ноги, але погляд кинув на мене. Схвальний. Я аж усміхнулась цьому пухнастому експерту з людських стосунків.

— Дякую за компанію, — промовив Макс. — Мені було… дуже добре. Несподівано добре.

— Мені теж, — сказала я, намагаючись не звучати надто захоплено. Але, здається, вийшло саме так.

Він тихо видихнув, трохи нервово, і запитав:

— Ми можемо… побачитись завтра? Я буду в парку, як завжди. З цим розбійником.

— Якщо він знову не звалить мій телефон в сніг, то я згодна, — відповіла я, не стримуючи сміху.

— Є ризик, — Макс теж усміхався. — Але я намагатимусь контролювати цю стихію.

Я знову розсміялася.

— Добре. Тоді побачимось завтра.

Ми обмінялися поглядами — такими, які змушують серце битися швидше.

— До завтра, — тихо сказав Макс.

Він пішов вперед, Річі весело побіг за ним, але перед тим обернувся до мене і весело гавкнув. Наче теж говорив: «приходь!».

І я знала, що точно прийду.